Подорож і пошуки Андрія Любки. Балкани

У 2019 році на Книжковому Форумі у Львові Андрій Любка представив свій нон-фікшн «У пошуках варварів. Подорож до країв, де починаються й не закінчуються Балкани». Дехто із критиків описує книгу як «приватний щоденник до численних подорожей», але в цьому випадку, приватне має свого читача і стає вже не приватним, або ж приватним для кожного, хто читає. Андрій Любка зумів розповісти про Балкани по-новому, особливо, для України. На нашому книжковому ринку бракує літератури про країни і з країн, які часто, з різних причин не входять у периферію нашого літературного зацікавлення і відверто програють перед книгами із «заходу», проте є не менш важливими чи цікавими. Це стосується й країн балканського півострову, і Білорусі, і Угорщини, й інших. Тому автор не просто розповідає, а й відкриває «нові землі» для свого читача (відкрите запитання, хто ж тоді варвари). Вагоме значення має темп розповіді: Андрій Любка від простацької передачі діалогів із таможниками чи філософських власних роздумів про вагомість мистецтва переходить до наукових обґрунтувань історичних процесів, суперечок та війн на території Балкан, а потім знову повертає до популярної розповіді про непопулярні місця й міста. Як письменник Андрій Любка відкриває для читачів ще і письменників балканських країн, та й загалом різних культурних діячів: Іво Андрич (Нобелівський лавреат з літератури), Юліан Тамаш (русинський український поет із найстарішої української діаспори у світі), Данило Кіш (сербський письменник), Константінос Кавафіс (грецький поет), Малчо Манчевський (македонський режисер) та багато інших.

«Я знову сів у машину і поїхав далі». Якось так і відкривалися нам Балкани. Подорож виглядала так: Україна – Угорщина – Воєводина (автономний край Сербії) – власне сама Сербія – Боснія і Герцоговина – Сербія знову – Косово – Албанія – Македонія – Греція – Болгарія – Румунія – Україна. Після цієї подорожі відбувається ще одна, що охоплює Молдову, і невизнану Придністровську Молдавську Республіку, і українську Одесу, і пізніше Словенію, і півострів Істрію. Та «тире» між країнами у моєму тексті лише показують незначну частину балканської подорожі Андрія Любки. Бо за кожною країною ховається цілий спектр особистих пригод й вражень автора, а також нових міст, місць й містечок, історичних подій, літературних реалій й особливо нових знайомств, з тими, що зараз є, і тими, що були.

Першим балканським місцем у подорожі є автономний край Сербії – Воєводина. Для українських читачів ця частина розповіді є вкрай важливою, оскільки Андрія Любка тут згадує про русинів чи руснаків – першу українську діаспору, яка в ході своє історії викристалізувала свою мову, створила свої медіа й написала свої книги, проте все-ще невідривно пов’язана із «давньою батьківщиною – Україною». В цьому контексті автор згадує Михайла Рамача – поета, прозаїка й журналіста, який часто дописував як і у сербські, так і в українські видання. Про руснаків Воєводини детальніше писав Олександр Гаврош у своїй книзі «Блукаючий народ».

З чим бореться Андрій Любка, так це із стереотипами, а боротьба його полягає у їх розвінчані. Наприклад, щодо приписування Балканам «варварського» тону, він пише: «За прикметником «балканський» закріпився синонім варварський, дикий, нерозвинений, кровожерливий, небезпечний. У політології навіть існує термін «балканізація», який означає процес дроблення держави чи області на менші кавалки, що супроводжувалися надзвичайно жорстокими війнами, злочинами, грабунками, звірствами. Такий стереотип має досить пізнє походження, його виникнення датується епохою Просвітництва, коли європейські інтелектуали заповзялися активно шельмувати Схід». Тому досі країни балканського півострову намагаються «змити» це варварське кліше, і один із способів – заперечувати свою «балканність». Або ж вивищувати себе над іншими, називаючи їх «балканами», а себе – «островом високої цивілізації посеред варварів», як це роблять румуни, вважаючи себе нащадками Римської імперії, оскільки говорять романською мовою. На Балканах є ще одні нащадки високої цивілізації й культури – греки. Мало хто асоціює їй із балканським півостровом, а все тому, що «ще з епохи Класицизму європейці мають до цієї країни особливий, трепетливий сентимент. Вважаючи Грецію колискою західної цивілізації, потужні європейські держави повсякчас заступалися за греків перед османами, допомагали збройно, фінансово й дипломатично». Перед османами греків давно не треба захищати, та й це вже не ті греки, які жили у античність, проте європейці досі тяжіють до своєї «колиски», створюючи стереотип, що Греція – це не Балкани. Коли Андрія Любка подорожує Сербією, він пише про одного із головних культурних стереопитізаторів – режисера Еміра Кустуріцу. «Його головний гріх, який і зробив режисера всесвітньо відомим, полягає у створенні кон’юнктурного міфу Балкан. Власне, сам Кустуріца нічого нового не вигадав, він просто розвинув західні стереотипи про регіон. І назнімав фільмів про вічно п’яних, брудних і веселих балканців, які танцюють, стріляють один в одного і займаються шахрайством. Цигани і ведмеді, золоті зуби і пістолі за поясами, дикі люди, що більше схожі на варварів, – приблизно так на Заході уявляли Балкани протягом століть, і Кустуріца з драйвом це підтвердив».

Та Андрія Любка заперечив існування варварів на «варварському» балканському півострові. «Подорож до країв, де починаються й не закінчуються Балкани» – це дещо більше, аніж просто подорож, чи щоденник, чи подорожні записки мандрівника. Розвінчані стереотипи, науково обґрунтовані історичні факти, описи культурних явищ й діалог із пересічними балканцями – це ті характеристики книги, які суттєво віддалили нас від вашого варварського сприйняття Балкан.

Підготувала Віра Карпінська