Важливе
Чому фільм “Зелена книга” підкровив увесь світ?

Чому фільм “Зелена книга” підкровив увесь світ?

Пітер Фарреллі режисер відомий насамперед комедіями («Дурний, та ще дурніший», «Я, знову я та Ірен», «Муві 43»), зняв драматичне роад-муві. Вишибала втрачає роботу в клубі незадовго до Різдва. Піаніст-віртуоз шукає шофера для турне. Чим пов’язані ці історії й чи зміниться життя головних героїв?

Фільм «Зелена книга» підкорив увесь світ. Про це свідчить номінація на п’ять «Оскарів» (перемога одразу в трьох, серед яких головна нагорода — «Найкращий фільм», три «Золотих глобуси», чотири номінації BAFTA і премія Національної ради кінокритиків США. Непогано для режисера комедій, правда ж?

Америка, 1962 рік. Тоні Валелонга (Вігго Мортенсен) — італо-американець, трохи незграбний, грубуватий і любить поїсти. Він живе у великій італійській родині в Нью-Йорку й постійно базікає (улюблена фраза його дружини: «Тоні, може трохи помовчимо?»). Тоні простак, який не цурається лайки і вміє морочити людей, вмовляючи їх робити те, чого вони не хочуть. Безмежно кохає дружину, тримає слово і фанатіє від «Kentucky Fried Chicken».

Дон Ширлі (Магершала Алі) — чорношкірий музикант і витончена особистість. Він, за словами Тоні, «грає не як кольоровий, а грає, як Лібераче, тільки краще». Доктор Ширлі — геній, а як відомо, генієм бути мало, треба бути хоробрим, щоби переконувати людей. Особливо коли ти чорношкірий і живеш у США в 60-х.

Отож сюжет. Тоні потрібні гроші, а Дон хоче почувати себе в безпеці протягом концертного туру. Єдина проблема — турне Південними штатами, де расова дискримінація виражена яскравіше, ніж на Півночі. За угодою, Тоні отримає гонорар за умови, що Дон відіграє всі заплановані концерти. Під час подорожі маршрут прокладається згідно зі «Зеленою книгою», де вказані всі безпечні місця для чорношкірих. Талант піаніста визнаний у вищих колах, але під час турне Тоні (який сам не був надто толерантним) дивується ставленню до музиканта. Еліта, яка аплодує на концертах Дона й захоплюється його грою, не згодна їсти з ним в одному ресторані.

Доктор Ширлі попри упереджене ставлення та постійну дискримінацію стає найкращим джазовим піаністом 60-х років. Він — людина високих стандартів, яка не пускає нікого у свій внутрішній світ. Тоні ж навпаки, відкритий до світу, балакучий і простодушний. Він не соромиться їсти смажене курча руками й щиро дивується, коли піаніст-професіонал не знає про Літл Річарда, Чаббі Чекера, Арету Франклін і Сема Кука, дорікаючи цим Дону: «Та ви шо док, це ж ваш народ!».

Загалом, «Зелена книга» нагадує класичне кіно: два різних герої поступово зближуються, а глядач має змогу прослідкувати за зміною персонажів. Стереотипи спростовуються, а особисті драми виходять назовні.

Обидва актори ідеально відчули своїх персонажів і вжилися в ролі. Вігго набрав 20 кілограмів, вживаючи італійську їжу переважно перед сном, і навчився італійського акценту. Магершала до кінця тримав витонченість свого героя й багато часу проводив із музикантом Крісом Бауерсом (саме він змінював актора перед камерою під час гри на інструменті), аби перейняти манери справжнього піаніста. В обох кожна дія виглядала природною й невимушеною.

Попри те, що фільм знятий на реальних подіях, він не є біографією. Одним зі сценаристів був син Тоні — Нік Валелонга, але родина Дона Ширлі критикувала творців стрічки через певну історичну неточність. Тому «Зелена книга», ймовірніше, художній фільм з елементами біографії.

Назва стрічки підібрана не просто так. З 1936 р. до 1966 р. у США виходила спеціальна «Зелена книга чорних водіїв», де фактично була узаконена дискримінація чорношкірих людей. На сторінках вказувалися мотелі, заправки й кафе, якими могли користуватися «кольорові».

В одному з моментів (обійдемося без спойлерів) стає зрозумілим, чому доктор Ширлі живе в замку на самоті, чому він не такий як усі й чому Тоні вважає себе «чорним». Тоні й Дон стали гармонійним дуетом, доповнюючи один одного і змінюючи на краще.

«Зелена книга» хоч і виглядає стандартним фільмом про расову нерівність та дискримінацію, але під час перегляду з’являється інша думка — це абсолютно не банальне кіно. Фільм, який показує, що існує щось більше за колір шкіри — дружба, музика, взаєморозуміння. А останні хвили фільму змушують знову повірити в різдвяне чудо.

Ідеально відіграні ролі, костюми, музика, пейзажі, жарти й діалоги лишають приємний слід після перегляду. Дві години на одному диханні.

Підготувала Яна Русіна