ARTarea – інтернет-журнал журналу «ARTarea»
“Книга про книгу та її автора. Звичайно нічого не маю проти, але знову напевно буде банальний концентрат про силу слова і літератури. Навіть не описали сюжет конкретно. Мабуть це щось нудне”. – так я сказала собі перед читанням. Проте якщо скіпнути місяць моїх реакцій, ми побачимо щось подібне на фінальну сцену фільму “Гоббіт. Несподівана подорож”, де Торін Дубощит обнімає Більбо і каже: “Я не помилявся так зроду”. Так само я звертаюся до книги Карла Руїса Сафона “Тінь вітру”.
Це перша книга циклу “Цвинтар забутих книжок”, що приніс авторові всесвітню славу. І у першому ж розділі ми разом із головним героєм потрапляємо на цей цвинтар. Ніхто не знає скільки точно там книг, а перш ніж переступиш поріг, з тебе витягнуть клятву нікому не розповідати. Відвідувачі цього місця переконані, що у кожної книги є душа, щось навіть більше ніж частина авторової. Саме тому в кожної коли-небудь написаної книги повинна бути хоч одна людина, яка пам’ятає і звертається до неї. Люди приносять сюди твори, що знаходяться під загрозою забуття чи знищення і також повинні вийти звідси з одним та берегти його.
Насправді локація цвинтаря з’являється не так уже й багато разів, а суто літературна тема займає не більш як четвертину історії. Історія присвячена трагічним долям людей і темним закуткам їхніх душ. Хоча сказати, що книга є долиною мороку без промінчика надії буде помилкою. Просто в такі моменти світло сяє яскравіше.
Головним героєм є Даніель Сампере – син власника книгарні, що відчуває покликання до письменництва. Він виносить із Цвинтаря забутих книжок “Тінь вітру” Хуліана Каракса. Книга настільки захоплює його, що він хоче знайти інші твори письменника. На цьому й починаються труднощі, адже не так просто знайти інші роботи чи хоч якісь відомості про життя цієї людини. У підсумку те, що переживає герой від початку до фіналу і є усвідомленням вислову “У кожної книги є душа”.
”Тінь вітру” не належить до тих книг, що вражають із перших сторінок. Захоплення в заручники відбувається десь на третині. Треба ж ще з і імена усіх персонажів запам’ятати, і буквально почекати поки герой подорослішає, і дослідити Барселону ХХ-го століття. Коли читач все це проходить, то потрапляє у пастку, можливо більш нещаднішу ніж зазвичай.
В книзі бере участь велика кількість людей. І коли я використовую це слово замість “персонажі”, це означає, що я бачу їх достатньо реальними, щоб назвати живими. Для мене це найкраща оцінка, яку можна дати оцінюючи даний аспект. Серед усіх доль основними є дві: Даніеля і Хуліана Каракса. В міру того скільки ми дізнаємося про письменника, щось відбувається в житті головного героя, аж доки паралельні прямі не перетинаються. Безумовно вдалим вважаю образ антагоніста, одного з найбільш лякаючих складових книги.
Навіть в улюблених книгах бувають речі, котрі можна зарахувати до мінусів. Я не зовсім зрозуміла роль однієї героїні, якій присвячено досить багато слів. Та все ж зайвою ні її, ні її оточення не назвеш.
У стилі автора поєдналися дві чудові речі: книга начебто написана якимось класиком на початку минулого століття, та одночасно настільки кінематографічна, що й не дивуєшся чому Карл Руїс Сафон відмовляє в пропозиціях екранізації. Автор сам деякий час працював в кіноіндустрії Лос-Анжделеса, тож знав що робить. Книга самодостатня і якщо таки колись дійде до створення фільму, то творці працюватимуть потом і кров’ю щоб не зганьбитися.
Для осіб, котрі самі практикуються у письменницькому ремеслі, “Тінь вітру” буде майстер-класом із сковитих описів та сцен. Читач не просто їх бачить, але й відчуває на власній шкурі. Багато що лякає в дусі горору чи просто довго не виходить із голови; наприклад, усі події в покинутому маєтку, притулок для старих, дім Караксів, остання сцена із Мікелем Молінером, момент коли дізнаєшся, що сталося із роботодавцем Нурії Монфорт, оповідь про дитинство інспектора Фумеро та безліч інших. Хоча будьте обережні, бо існує ризик отримати черговий напад думок “Я ніколи так гарно не напишу!”.
За жанром книгу можна назвати не лише драмою, але й трилером і трохи детективом. Таких химер точно не очікуєш від сюжету, що починався від десятирічного хлопчика, що взяв в бібліотеці книгу. Та це ще не все: “Тінь вітру” щедро приправлена магічним реалізмом. Власне тут не стається жодних див, але постійно переслідує відчуття чогось надприроднього та химерного. Режим готичності увімкнуто на максимум, тому для фанів подібної атмосфери книга стане справжньою насолодою.
Чудово, що автор дає можливість повернутися на Цвинтар забутих книжок. І після першої книги є певність, що наступні історії настільки ж вишукані.
Автор: Арія Лев