Остання муза Вінсента

Он знал, что делает. До самого конца своей жизни

писал вопреки своей болезни, а не благодаря ей.

Об этом не следует забывать.

Так-так, він заходить у двері. Сідає на ліжко. Останнім часом він сам не свій. Щодня сконцентрований на власних думках і закритий у собі ж. Відчуваю, щось буде.

Він взагалі припинив звертати увагу на мене, зовсім забув про моє існування. А мені так приємно зазирати в його синьо-зелені очі й бачити насуплені брови. Я щодня споглядаю на нього: як він прокидається, готується до роботи й вже виснажений повертається. Він завжди про щось думає, але не забуває про мене. Проте, сьогодні не так.

Надворі 27 липня 1890 року. Він прокинувся зрання. Приємний, погожий день видався: досить тепло і сонце неймовірно зігріває промінням. Але не його. Він дуже дивний, може, знову випив скляночку абсенту? Останнім часом він все частіше це робив. Я стояла в куті й чекала його дій. Усі попередні нетверезі вечори я пробачала, але цього разу щось йшло не так. Чому пробачала? Він творив шедеври, а кожен митець, на жаль, має недоліки. Його недолік – абсент, ну і ще кілька (через наслідки пережитих подій).

Здалось, я чекала вічність. Кожен його рух був сповнений поневірянь, самотності й хвилювання. Кілька останніх тижнів, після настільки продуктивного й вдалого періоду в житті, він все частіше хапався за ліве вухо. Здавалося б, після переїзду з Арле він був задоволений життям. І в Овер-сюр-Уаз йому стало краще. Я так думала.

Його стандартний набір кольорів на палітрі цього разу був іншим. Зазвичай він використовував жовтий, надмірна кількість жовтих кольорів (лікар казав, що це все через клятий абсент й хворобу). Сьогодні він розвів на палітрі чорний і синій. Я насторожилась – ці кольори не притаманні йому. Пізніше він додав коричневий, зелений і тонесеньку смужку білого. Жовтого не було ще досі. Він почав творити. Його мазки настільки швидко змінювали колір, що я не встигла прослідкувати ким же я стану. Давно відкалібрована ним техніка імпасто вже навіть не потребувала його сконцентрованості. Він просто творив. Як безумець. Жовтого не було ще досі.

Може, знову намалює квітучі гілочки мигдалю чи черевички? О ні, може ще одну зоряну ніч чи кипарис? Тоді він теж використовував подібну палітру. Але щось у його рухах не давало мені спокою. Він припинив писати. Такого ще ніколи не було. Зробив кілька кроків назад. Може милується мною, але ж так швидко припинив роботу? Я відчуваю порожню середину. Ким я стану?

Він згорнув палітру, взяв мене і ще якусь річ (думаю це не важливо). Ми підійшли прямо до пшеничного поля позаду замку в старому селі. Прекрасний день! Я заспокоїлась. Він часто виходив en plein air і малював. То були геніальні полотна! І я, скоріш за все, стану однією з них. Він усе так хаотично і швидко творив.

Мій спокій перервала згадка про листи. Коли він за столом писав їх, я нишком читала. Навіть мимоволі, бо ж мій краєвид – стіл, ліжко і двері. Він дуже часто писав листи Тео. Я навіть не знала хто це і ніколи його не бачила, але ж він йому так довіряв. Писав про усе: про хворобу, про щастя, кохання, проблеми… Але я згадала один із останніх листів:

«Стосунки з людьми не мають для мене першочергового значення, втім, якщо насолоджуватись роботою то прийде і душевний спокій…

Поки я живу за принципом: «Хоч би прожити день до вечора». Зараз така неймовірна погода. Самопочуття теж хороше, сподіваюсь, що такий стан не буде короткотривалим. Останні дні я посилено працював: написав чотири етюди, дві картини – незабаром відправлю тобі… Мій останній приступ був значно сильніший за інші. Я думаю, ми не можемо розраховувати на доктора Гаше – він хворий ще гірше, ніж я…

Дорогий Тео, хотів написати тобі про те, що відчуваю, але це безглуздо. Говорити за нас повинні наші полотна. Що ж, я заплатив життям за свою роботу й вона вартувала половини мого розуму…Моє життя підрубане під самий корінь…»

Поки я згадувала лист він прийшов на поле. Почав малювати. Порожнє місце в середині він заповнив улюбленим жовтим. Нарешті я зрозуміла ким стану…Темні чорно-сині кольори неба і яскраве жовте поле символізували весь його внутрішній стан депресії та приготування до найгіршого. Ворони, кружляючі над степом – відчуття біди, тривогу, неприборкану енергію. Доріжки внизу – важкий стан, вибір. Він був самотній, розгублений і нерішучий.

Опустивши руку в кишеню, він дістав ту саму, неважливу річ, яку взяв останньою зі столу. То був револьвер, який він днем раніше забрав у власника готелю:

«Створюючи такі картини, я намагаюсь виразити свій сум й невимовну самотність. Моя печаль помре зі мною».

Він натиснув курок. Глухий вистріл – і ворони здійняли ґвалт у повітрі. Я стала останньою.

Вінсенте, де ти?

Автор: Яна Русіна

Фото з Інтернету