ARTarea – інтернет-журнал журналу «ARTarea»
Сюжет. 2031 рік. Через намагання подолати глобальне потепління планета замерзла. Останні люди на Землі ось уже протягом 17 років їздять на поїзді по світу і роблять коло рівно за один рік. Усі місця у потязі чітко поділені згідно з білетами. У хвості – бідні люди, які харчуються «протеїновими» батончиками чорного кольору. У вагонах немає вікон. У голові потяга – еліта, яка розкошує і ні в чому собі не відмовляє. Їх розділяють озброєні бійці. Іноді з голови потяга приходить пані, яка вимірює і забирає дітей. Будь-яка спроба непослуху чи протесту жорстоко карається публічними тортурами. І це все супроводжується ідеологічними лекціями міністерки Мейсон. Пасажирам задніх вагонів такий стан справ набридає і вони наважуються на бунт. Його називають революцією.
Політичний режим. У поїзді панує тоталітаризм. Люди поділені на касти й перейти з однієї в іншу фактично неможливо (окрім тих випадків, коли багатим з передніх вагонів потрібні певні види послуг, наприклад, гра на скрипці). Серед людей підтримують міф про божественне походження влади: «священний локомотив». І, звісно, боготворять передбачливого творця потяга містера Вілфорда. Яскравий приклад – урок у школі-вагоні. Учителька втовкмачує дітям у голови, що Вілфорд – це чудова людина, яка їх усіх врятувала, а «чудо-потяг» їхатиме вічно. Діти напам’ять знають пісеньку про локомотив, а пасажирів з хвостової секції вважають «лінивими псами, які жеруть власне лайно». Насаджується культ особи Вілфорда. Цей епізод ілюструє традиційну практику тоталітарних суспільств, коли дітей ще у школі перетворювали на вірних псів режиму.
Ідеологія. Велике значення відіграє промивання мізків. Промову міністерки Мейсон хочеться розбирати на цитати: «Порядок – це бар’єр, який стримує морозну смерть. Усі ми повинні займати свої визначені наперед позиції. Я – капелюх, а ви – черевик. Моє місце – на голові, а ваше – на нозі. Так уже склалося. З самого початку порядок був визначений вашим квитком. Вічний порядок, встановлений священним локомотивом. Усе суще дає нам священний локомотив. Посягаючи на місце голови, нога перетинає священну межу. Знайте своє місце, бережіть його, будьте черевиком». Людей хочуть переконати у тому, що вони гвинтики системи і ні на що не здатні.
Революція. Мета повстанців (чи революціонерів?) – дійти до голови потяга, до Вілфорда. Не всі долають цей шлях. Революція вимагає жертв. Кертіс у ситуації, коли потрібно обрати між порятунком друга і захопленням у полон міністерки, обирає останнє. А його друг гине. Хоча саме це рішення дозволяє Кертісу припинити криваву бійню, адже саме Мейсон віддала наказ бійцям зупинитися.
Чого прагне Кертіс Еверет? Від самого початку він не уявляє себе лідером цієї революції, це звання покладає на Ґіліама. Смерть останнього змушує його взяти на себе місію провідника. А що далі? Яким буде закінчення революції? Вбити Вілфорда і… зупинити потяг? Від початку Кертіс був проти цієї ідеї, адже переконаний, що усі загинуть. Самому стати начальником локомотива, частиною системи? І залишити усе, як є? Він цього не хотів. Ймовірно, від початку йшлося про те, щоб зрівняти в умовах життя усіх пасажирів потяга. До речі, дуже нагадує ще одну революцію – більшовицьку. Хоча у нашій ситуації нерівність ґрунтувалася не на статках чи результатах праці (бо ніхто у локомотиві не працював). Дуже часто міністерка Мейсон вживала фразу: «так склалося, знайте своє місце, стережіть його, будьте черевиком, місце якого – на нозі».
Фінал. Якби Кертіс став новим Вілфордом – це означало б зраду революції. Але смерть практично усіх пасажирів – чи це перемога? Чи зможуть вижити дівчина і хлопчик у холоді, на планеті, де залишилося лише двоє людей? Згадується фраза Івана Багряного: «Краще вмерти, біжучи, аніж жити, гниючи». Але чи погодилися б з цим учасники революції, якби знали власний фінал? Чи не краще жувати перемелених тарганів і залишатися живими?
Авторка: Ірина Ладика
Фото з Інтернету