«ДИВНО, А ДЕ Ж ВІЙНА?» – ЧИМ ЗАРАЗ ЖИВЕ КАТАЛОНІЯ?

На тлі однокласників-математиків я – фанатка географії – завжди виділялася. Вчила столиці, ледь не кожного дня відзначала заморські свята і навіть орієнтувалась, що таке Аннапурна і хто такий Ганді. Про Каталонію ж, однак, я не знала нічого. Спитали б, де розташована чи хто там живе – у відповідь отримали б мовчанку.

Не знала аж доти, доки не взяла квитки на літак…

• Ні, ти послухай, ти тільки послухай, куди вона вже лижі нагострила! – підтримала мене бабуся у відповідь на мою новину про заплановану подорож.
• Куди знову? Гваделупа, Ґренландія, космос? Я вже нічому не здивуюсь, – гукнула їй моя старша сестра.
• Якби ж то в космос, там хоча б не стріляють!
• Стріляють? Це де в нас стріляють?
• Твоя сестра в Каталонію їде! Під кулі! Там же війна!
• Яка війна, в Європі? Їм-то за що воювати? – не витримала я.
• Та ж за незалежність. Ти подивись на неї – точно з космосу впала: скільки новин було про каталонську революцію, а їй хоч би хни! Я тобі покажу Європу, я тобі покажу Каталонію…

  

А бабуся в мене слів на вітер не пускає. Сказала покаже – отже, покаже. Так я три вечори поспіль сиділа напроти зомбоящика і страшилась новинами про «каталонську військову хунту», про розгони, мітинги, снайперів і сепаратистів. Про паралелі з Донбасом і Кримом.

«Ти ба, – сказала собі я, – думала, їду під пальми, а виходить – під кулі!»

На зустріч із війною

Перед бабусею я ховала свою стурбованість. Планувала маршрут і шукала на карті мандаринові плантації, поки в голові лунало «мати рідна, що я роблю?» Відчувала себе капризною дитиною, що плаче й боїться, та на питання «будеш так далі робити?» чесно відповідає «буду!»

Після третього – вирішального – перегляду телешлаку я переклала іспанською (і каталонською) фрази на кшталт «де душ», «хочу їсти», «безкоштовно», кинула до рюкзака швейцарський ніж, фотоапарат, сонцезахисні окуляри і поїхала до аеропорту. На зустріч з війною.

Та ця панянка на рандеву не з’явилась. Ну або принаймні запізнювалась – бо з трапу літака я спустилась жива. І жодної кулі над головою не промайнуло. Пальми – так, а кулі… Дивно, а де ж війна?

Я не застала її і на другий день. У каталонській провінції панувала тиша. Валізи туристів тарахкотіли мощеними бруківкою вулицями поки темпераментні місцеві пари з’ясовували стосунки. Оце і весь гуркіт. Вийдіть до Львівського Оперного в неділю вдень – і то більше гулу почуєте. І військових, до речі, в десятки раз більше зустрінете.

Так, кількість націоналістичних прапорів на вікнах натякала: я на спірній території. Транспаранти «Каталонія – нова європейська держава!» і «Свободу політичній пресі!» виглядали точно як у новинах. Однак це і все, що поєднувало реальність зі створеною в медіа картинкою. Знов відчувала себе дитиною, що ламає голову над завданням «спільне-відмінне». Відмінне – так і впадало в очі, а спільне – довелось розшукувати.

То ж вам не Україна двохтисячних…

«Це ж лише провінція, містечко, населення якого менше ста тисяч душ. От у Барселоні – от, де весь актив. Там точно стріляють. Ну а як ні, то хоча б мітинги мають бути. Два-три – про більше й не питаю…»

З такими думками я, розчарована в українській журналістиці, вже майже повіривши в теорію всесвітньої змови, вирушила до Барселони. Шукати війну. Читала б це моя бабуся!

І як не шукала, як не вдивлялась – жодного військового. Лишень поліцейські на роверах – та й ті привітніші від наших педіатрів. Щоб снайпера зустріти – Боже борони! То ж вам не темні віки інквізиції – невинних вбивати (і навіть не Україна двохтисячних).

Лесбійки цілуються просто на вулицях, хіппі просять милостиню, а туристи з Росії розпивають заховане в пакети пиво. Звичайна Європа. І жодного натяку на війну. Чи хоча б революцію.

Гей, каталонцю, а де конструктив?

Оскільки прапорів тут висіло порівну – як каталонських, так і іспанських, я вирішила: нема сенсу довіряти зовнішній картинці, вона тільки більше заплутує. Треба зануритись у місцеве життя, поговорити з людьми – з тими, хто проти, і тими, хто за. Щоб зрештою з’ясувати, що таке Каталонія і чого вона дійсно прагне.

З такою метою я напросилася в гості до капітана далекого плавання на ім’я Ґвідо. Він жив на своєму кораблі в головному порті Барселони, зустрічався одразу з двома жінками і носив капці з каталонським прапором. Я тільки почала своє перше питання словами «у вас в Іспанії…» і тут же вкрилась червоними плямами сорому. Капітан, із докором в очах, виправив: «у Каталонії, мадемуазель, ми в Каталонії». Бідолаха, ледь не вдавився вином, коли це почув.

Ми говорили про демократію – свободу преси, право на самовизначення, на мирні зібрання і на референдуми. Говорили про унікальність мови й культури. Говорили про історію. Говорили про минуле. Та жодного слова – про майбутнє. Про перспективи Каталонії як окремої європейської держави. Про зовнішньополітичні орієнтири. Банально – про мету революції. Як би я не питала – усе одно лишалась без відповіді. Чула лише самохвалу і популістські лозунги. Гей, каталонцю, а де конструктив?

На тому ми й розійшлись: він – із почуттям гордості за націю, я – з десятками запитань.

Каталонія – це фурункул на обличчі Європи

Запитання існують, щоб дати на них відповіді. Істина, хіба ні? Погодившись із цим твердженням, керована не стільки жагою пригод, як пошуком правди, я поїхала ще далі – у наступну провінцію. От, де мене наздогнало розуміння, що Каталонія – це не просто земля. Не просто клаптик Іспанії, який більше не хоче таким бути. От, де мене переконали: Каталонія – це фурункул, що рано чи пізно вилізе на обличчі Європи. Це вибухова суміш із тих, хто за, і тих, хто проти.

А справа от у чому. У Таррагоні, містечку площею у 60 квадратних кілометрів, мені відкрили очі: не всі каталонці вважають себе каталонцями. Незалежність – мрія лиш половини із них, для решти ж – це страшний сон. Іспанці (саме так вони себе позиціонують) на ім’я Вільям і Беатріс запросили мене на вечірку до їхніх друзів. Пропозиція припала на день футбольного матчу Барселони з Валенсією.

«Іспано-український обмін у тісному колі? Чому б і ні?» – погодилась я.

Вечір минув під іспанську гітару і вигуки «Барса! Барса! Барса! Каталонії – незалежність!» Усе би чудово, якби не одне але (куди без цього): насичена їхньою культурою, я хотіла поділитись своєю – дати їм послухати гімн України. Вільям і Беатріс гучніше увімкнули американський поп, налили всім по келиху пива і хмільним голос прошепотіли мені на вухо «тільки не це».

Лише на наступний день, прощаючись із Віллі і Беа, я зрозуміла, чому моє прохання викликало таку реакцію. На їхньому вікні – іспанський прапор, на вікні друзів – каталонський. Якби я підняла питання про гімни, приятелі перетворилися б на ворогів. Національний гімн – делікатне питання для тих, хто не знає, до якої нації належить.

Планую померти у складі Іспанії

Наступний, хто поклав цеглинку на іспано-каталонські ваги – водій білого Porsche на ім’я Хорхе. Він підвіз мене лише на тридцять кілометрів, але врізався в пам’ять років на … вічність. Важко забути людину, з якою ти ледь не помер. І через яку, якщо бути відвертим. Однак про це пізніше.

Хорхе вже за 60, усе життя він прожив в іспанській Каталонії. Народився, вивчився, закохався. Виростив дітей, заснував бізнес. Тепер планує померти, але тільки у випадку, якщо Каталонія залишиться в складі Іспанії. Якщо ж ні – житиме, поки це не змінить. На зло сепаратистам і президенту.

Свою повагу до мадридського уряду і любов до неподільної країни він доводив просто під час їзди по автобану.

«Ти тільки поглянь на цей асфальт! Ніде у світі такого нема! А медицина, а освіта, а наука? Іспанія – передова країна, а вони незалежності вимагають! Кому вона потрібна, ваша злиденна незалежність?» – кричав він на швидкості сто шістдесят кілометрів на годину. Вилазив у вікна – показувати асфальт, заплющував очі, складав руки для молитви, тицяв кулаком у небо – усе, аби не керувати своїм Porsche. Так ми ледь не розбились, зате я на все життя запам’ятала, що Іспанія – передова країна. Хай її Бог береже. І мене теж – від таких Хорхе…

Я не Бог і не викладач етики, але…

Останню краплю у формуванні моєї позиції щодо каталонського питання відіграв Хуаніо – ще один водій. Не такий ексцентричний, як попередній (цей принаймні не намагався мене вбити), не такий багатослівний і категоричний. Він не був би вартий того, аби згадувати його у статті, якби не одна теза. Хуаніо розповів, що націоналістичні сили Каталонії використовують кадри української революції, аби скомпрометувати уряд у Мадриді. Мовляв, у них теж стріляють з дахів у провідників мирних зібрань і б’ють демократів. Я не Бог і не викладач етики, але, панове, ну як не соромно?! Посягаєте на святе! І для чого? Заради брудної політичної гри? Не з того ви починаєте будувати свою державу, занадто хиткий фундамент стелите собі під ноги.

І навіть Росія тут не поможе

Я – демократ і серцем, і мозком. Я – за свободу слова, за право проводити мирні зібрання. За право самоідентифікації. Однак я не підтримую Каталонію. І готова відповісти чому.

Ані провідники революції, ані простий народ не в змозі намалювати чітку політичну картинку, якою вони бачать незалежну Каталонію. На кого планують орієнтуватись, кого візьмуть у партнери і як пліч-о-пліч житимуть із ворогом – королівством Іспанія, що за площею в шістнадцять разів більше.

Євросоюз закликає каталонців до діалогу, однак одразу дав зрозуміти: Європі не потрібна нова країна. Не потрібна нова війна. А отже, незалежну Каталонію вона не визнає, змусить її припинити своє членство у ЄС, вийти як із шенгенської зони, так і із зони євро. Політики не терпітимуть участь невизнаної країни у НАТО. За таких умов Каталонії – пряма дорога до країн Третього світу. І навіть Росія тут не допоможе.

Автор: Карина Сайфудінова

Фото надані автором