“Надя Онищенко – дама ордену Штихеля і Пензля”

Надя Онищенко творить свою чудернацьку міфологію і це схоже на якусь потужну духовну практику, що дозволяє кожному згадати про власні сни, мрії, дитинність. Ми приносимо додому усі ці затишні будиночки і барокові світові дерева, усіх цих гривастих левиків і зайців-вуханів, цих риб, що торкаються носом сонця – все це яскраве міфічне багатство – і нарешті розуміємо, що ми народилися бути щасливими, добрими і творчими.

Зараз Надю Онищенко знають як майстриню ліногравюри. Розкажи, будь ласка, усім невтаємниченим про цю техніку і про те, чому обрала саме її?

Я навчалась в інституті на графіці і нам цю техніку викладали.  Станкова графіка – це три техніки: ліногравюра, офорт і літографія. Літографія – дуже складна, вона абсолютно неможлива без спеціальної майстерні – ти малюєш і дряпаєш на камінні, а потім знадобиться станок, ще більший за офортний аби зробити відбитки на папері!  Офорт я не могла робити тому, що народилася дитина, а це ж кислоти… Хоча я дуже люблю цю техніку – все навчання я в основному офорт робила, але з дитиною це неможливо – купатись у кислоті, лаках та бітумі.

Лишилась тільки гравюра. Малий вже підріс і ми поїхали в село від усього цього жаху (був час Майдану) – там спокій, темрява, ні душі. І коли трошки – фух! – зітхнули, я сіла (до цього були якісь ескізики) і перше, що вирізала – це, по-моєму, деревце із пташками і Мамай. А потім я почала гратися з цими Мамаями – цілу виставку зробила: ламп різних багато і полотен. Можливо воно (Мамай – це ж оберіг) із підсвідомості все виплило в такий час – не можу сказати. Я не думала для чого все це роблю –  просто знайшла лінолеум, сіла і почала різати, а потім вже придумала з ним щось далі-далі-далі, аж поки не зрозуміла, що це дуже зручно з Матвієм робити: він міг поряд собі гратися, а я навіть на дитячих майданчиках вирізати вигадані композиції!

Загалом, ця техніка, якій понад сто років, походить від деревориту,якому тисячі років!Тільки дереворит – це гравюри на поверхні дерев’яної дошки, а лінорит на поверхні лінолеуму. Є спеціальний лінолеум, його робив саме для художників київський завод, який вже закрили, але зараз я частіше використовую просто старий лінолеум 80-их років – він такий бордовий (бажано, щоб він був без підкладки).

Малюнки, які здруковували на тканину із дереворитів називаються в Україні вибійкою. Вважається що до нас ця техніка прийшла з Індії ще за часів Київської Русі. В Індії вибійка до сих пір дуже розповсюджена, її можна побачити на їхніх покривалах, шалях… В Україні нині всього пару майстрів працюютьу «традиційній українській вибійці»,тобто вони просто відтворюють зразки малюнків, а не вигадують свої. Як на мене,це простий шлях, але теж поважний і потрібний. То виходить, те щороблю я на тканині – це за принципом,історією і,частково, за змістом є вибійкою, але також це є графікою, класичним естамом, картиною, яку переношу замість паперу на поверхню тканини.

Крім безпосереднього вирізання, ще існує цікавий процес друку, який відтворюється не за принципом вибійки (вона друкується руками, без пресу), а за допомогою великого, старого верстату, що притискає вирізане зображення із нанесеною фарбою на поверхню тканини. У цьому процесі є свої тонкощі, обмеження, нюанси, але він ручний, живий і я його дуже люблю!

Скільки часу витрачаєш на одну роботу?

Я можу будь-де працювати і питання не у часі, а у бажанні це зробити – можу різати зранку до вечора (поїла – сіла ріжу, полила квіти – сіла ріжу!). Один з пейзажів я створювала неділі три, і мені вже було тяжко, ледь дорізала його, а якщо невеличка штука, то можна і за пару годин впоратись. В середньому на один лінорит – неділя часу, це якщо не брати до уваги ескізування, бо цей процес іде паралельно різбленню в матеріалі.

Хто всі ці дивні істоти, яких ти вирізаєш і які потім оселяються у наших домівках? Є улюбленці?

Думаю, що вони – це я. Так майже з кожним художником. Тому що всі ми працюємо із внутрішнім світом. Щоб напрацювати стиль чи свою пластичну мову потрібен час і безперервна праця. У мистецтві я з восьми років. Впливів було безліч, як і роботи над собою. Цей процес триває. Все що вплинуло, видно неозброєним оком: це і народна творчість, і наївне мистецтво, і театр, і живопис. Також подорожі та можливість побачити історію мистецтва на власні очі в музеях Лондона, Стамбула, Барселони.

Улюблений персонаж? – він улюблений під час творення, а потім ти його відпускаєш. Хоча я весь час працюю над тим, що вже створено. Часом дивлюся на роботу і бачу де варто доробити, переробити, тому не дуже люблю їх перед собою бачити на стінах.

Із чого все почалося? Ти виросла в якомусь особливому середовищі? Де витоки тебе нинішньої?

Батьки… Тато – кераміст, мама – театрознавець. І зараз я от теж часом аналізую: що? чому? і звідки? Виходить, що я все дитинство провела в театрі, тому що мама постійно брала на всі прем’єри. Вдома у нас була купа книжок і кераміки  – цього було настільки багато, що простору для життя не залишалось, хіба що тільки поспати, але ж розвернутися абсолютно ніде було – це була така двокімнатна невелика квартира на п’ятеро людей. На сьогоднішній день у мене шалений потяг до кераміки і я все сподіваюсь, що до неї доберусь!… Я думаю, що у цьому році малий піде до школи – у мене буде час сходити на заняття і хоча б раз на тиждень цим займатися. Я вже пару разів спробувала і здивувалась – це так тяжко! Ти такий думаєш: «А ось зараз я зроблю! Тим більше я ж художник, я малюю, руки наче поставлені», – а нічого подібного! Ти береш цей матеріал і такий: «Як вони це все роблять?!»Ну реально треба час, щоб щось до ладу вийшло, тим більше ми хочемо, побудувати свою пічку в селі і можна буде спокійно робити керамічні штуки. Спочатку для себе бавитись керамікою а далі видно буде.

А твій власний син? – ти спонукаєш його до творчості?

Я сподіваюсь.  Просто сучасні дітки такі… як сказала одна моя знайома: «Надю, розслабся. Відвічна проблема «батьків і дітей» на сьогодні починається дуже рано». Вони абсолютно інші, вони ростуть у світі технологій, у світі інших швидкостей. Я сподіваюсь, що мені вдасться його переконати читати книжки, цікавитись тим же театром, а не тільки комп’ютером, іграми, тому що вони, як загіпнотизовані. Тому я віддала його в  академію (йдеться про Київську дитячу Академію мистецтв) не заради того, щоб він там багато малював, а тому, що там буде оце середовище, там буде те, що спонукатиме його дивитися, аналізувати і все це в себе всотувати. А потім ти виростаєш і розумієш наскільки все на тебе вплинуло: прикольні книжки, які привезли батьки із-за кордону,  креативні такі – я їх до сих пір пам’ятаю! Той же самий театр – люблю робити напівживі речі: якщо картина, то вона світиться – і це вже якесь живе серце картини. Мені дуже подобався і подобається театр маріонеток в Києві, з задоволенням ходимо туди з малим.

Помітила, якщо бачу людину, наприклад, у футболці від Наді Онищенко, то апріорі ставлюсь до неї прихильно. А що об’єднує твоїх пошановувачів? І чи ти орієнтуєшся на їхні очікування?

Думаю, що людей, яким подобається те, що я роблю, відгукується всередині, об’єднує любов до кольору та життя, а також ніжність. Творчість – це коли ти не можеш не робити; якщо можеш не робити – не роби! Отже тут немає місця думкам про те, чи це сподобається, чи потрібно комусь. Якщо ці думки виникають, це не те що обмежує, це вбиває – і робити, як правило, нічого не хочеться.

Але ділитися результатами своїх задумів все одно доводиться? Наскільки це важливо?

Показати стороннім свою роботу  часом буває критично важливо. Я досить довго майже нічого нікому не показувала – дуже боялась критики. Так продовжувалось до досить зрілого віку. Я виросла за межами інтернету – це зараз молодь може начерк зробити, виставити і збирати лайки. Зрозуміло, що були виставки закордонні і місцеві, але це все було не те. Художники до того ж дуже рідко хвалять один одного: у когось це може бути заздріть, інші занадто багато всього бачили. Щоб хтось сказав: «Ти молодець!» –  це буває дуже рідко. Я зараз розумію наших вчителів, яких було важко чимось здивувати. Іноді сама дивишся і вирішуєш: «Краще промовчу, бо відіб’ю охоту». Моя політика: або нічого не сказати, або сказати щось хороше; критикувати тільки всередині себе, бо легко вбити в людині всі ці потяги.

А як щодо творчих тандемів? Як працюється у такому випадку?

Творчий тандем для мене – це моя реальність. Вважаю, у нас із чоловіком це прекрасно виходить. Там, де в мене не вистачає вміння або наснаги, вона є у Павла (йдеться про художника Павла Ніколайчука) і навпаки. Але варто зізнатись, що є і те, чого бракує нам обом, але вже не про творчість.

У сучасному світі візуальний аспект важливий у багатьох сферах. Чи не було спроб ілюструвати книги, наприклад?

Пробувала, тільки як завдання в інституті. У нас був курс книги і я пару книжок зробила – не сказала б що вони якісь там мегавдалі. Я дуже люблю книжкову ілюстрацію і книжки, але не бачу себе в тому, щоб чийсь текст ілюструвати – швидше за все не зможу. Я бачу більше це як арткнигу, там буде малюнок і трохи тексту, трохи. Я уже собі навіть придумала декілька ідей, сподіваюсь у мене вийде їх довести до кінця.

Недавно вигадала книжку про дівчинку, у якої є сад пряно-ароматичних рослин. Це у мене така тенденція: останнім часом люблю рослини – мрію про таку колекцію.

Коли я визначилась про що писати і почала вирізати першого персонажа (а це був Хрін), то так з ним намучилась, що зрозуміла: не кожну рослину можна зробити в гравюрі, є такі, які я бачу виключно в акварелі. Зрештою я сказала собі: «Стоп, Надя! Давай, ти поки що будеш просто вирізати рослини, а пооотім…», – тобто зменшила собі задачу, важність задачі, щоб не лякатися самій, а потім, можливо, ми («ми» – це я про себе: Я і мої думки) сконструюємо книжку.

Треба розбивати непідйомну на вигляд задачу на менші і ставитись до цього, як до гри. Коли ти граєшся, то не зобов’язаний продати-заробити, воно йде в задоволення і легко. Коли ти не серйозно підходиш до робочого процесу, то можеш дозволити собі і призупинитися на час, і зробити купу варіантів – це має бути гра!

Може людина прожити без творчості? Не намагаючись вийти за межі ролі спостерігача?

Ні, людина не може без творчості! От я, наприклад, уже точно не можу, я просто буду помирати, якщо все це відібрати – це вже як повітря! Інакше ніяк, абсолютно! Я вважаю, що всі ми творчі, просто хтось в собі це душить, хтось ммм.. ще не відкрив собі це, але в кожного всередині це є і треба знайти туди дорогу, бо це джерело сили. А шляхи можуть бути різними! Мені насправді моєї творчості і кутка тихого, де я можу це робити – отак! – з головою! На сьогоднішній день розумію що мандрувати – так, прикольно! – але це не надовго і не далеко. І у мені стільки всьогоє в собі, що достатньо внутрішнього джерела. Я намагаюсь якомога більше ним користуватись, бо чим більше ти користуєшся ним, тим краще це виходить. Це як лавина, яка набирає швидкість всередині тебе!

До речі, є прикольна книжка, я її читала давно, але  похапцем, і запам’ятала лише одну хорошу думку звідти, а зараз знайшла в книгарню, не втрималась і купила (йдеться про книгу Джулії Кемерон «Шлях митця», ВСЛ). «Свого внутрішнього художника треба постійно вигулювати» – хоча б раз на тиждень ви кудись ідете: на виставку чи ще кудись. Це дійсно так, навіть якщо ти  суперзаклопотаний: в тебе діти, сім’я, побут – все одно треба цього художника вигуляти. Це справді важливо, тому що, коли я місяцями нікого не бачу-не чую, навіть якщо все прекрасно, треба десь сходити, побачити людей, поговорити – і ти знову можеш спокійно сидіти і працювати. Потрібні враження і для цього навіть не обов’язково кудись їздити далеко – це може бути поряд з домом, у твоєму місті. Ми живемо в теплу пору року за 100 км від Києва і я ловлю себе на думці, що я там нічого не знаю. Ми з’їздили в Білу Церкву в Олександрію (йдеться про Державний дендрологічний парк «Олександрія») – такий шикарний дендропарк! Ми з малим не змогли весь обійти – він же здоровезний (здається, найбільший в Україні!). І він же під боком у нас! Я собі зараз ставлю за мету побачити все, що навколо мого села.

У тебе був досвід викладання, які враження залишились? Вдавалося передати вміння і досвід?

Викладання корисне усім, хоча б для того щоб структурувати власні думки і досвід. Приємно ділитись тим що любиш, відчувати що доніс свою думку і взагалі не даремно витратив час. Хоча часто викладання дуже виснажує, особливо якщо це діти. В дні коли викладала, як правило,працювати для себе вже не вистачало сил.

Надю, так що ж далі?

Неможливо передбачити, як буде далі – йдеш навпомацки, бачиш тільки найближчу перспективу, а як далі? – іноді це страшно, але в цьому є інтрига, нецікаво знати наперед щоб то не було.

Надя Онищенко із тих щедрих художників, що визнають право кожного на втілення власного творчого потенціалу, тому після розмов із нею я, пересічний споживач мистецтва, знову перетворююсь на малечу, яка малює густою гуашшю червону квіточку, а потім нюхає її на папері.

Автор: Катерина Коркішко

Фото надані співрозмовницею