Я на гору круту крем’яную …

Підвищений тиск, пришвидшене серцебиття, розширені зіниці. Темнота, скрип дерев, вітер, каміння. Гамір нічних звірів, страх і ввімкнені ліхтарики.

Ти це чула?! Ти бачиш те, що і я??!

Думаєте це початок моторошної історії яка полоскоче нерви? Ні. Це просто розповідь про трьох «досвідчених» гірських туристок.

Альпіністами й скелелазами назвати нас важко. Підкорити Еверст ми теж не дуже хочемо, Говерла – цікаво, але трохи попсово. Одна з нас боїться висоти, друга – темноти, ну а третя відчуває себе некомфортно поруч із свійськими тваринами. Що ми робимо в горах? Чесно кажучи, самі в шоковані таким відпочинком.

Таак, вода, енергетичні батончики, може вівсянки? Ні певно не буду брати. Краще покладу ще одні шкарпетки, їх завжди мало. Може взяти додаткові кеди? Хоча ні, ліпше ще один светрик. Ніби все. Ой, ліхтарик і гребінець.
Бублики, соломка солона, соломка солодка, сухарі. Шкарпетки раз, шкарпетки два і ще оці, теплі. Фотік, треба сказати дівчатам нехай нагадають його зарядити. Студак.
Гречка, відбивні, козинак. Ммм, ще трохи докину каші. Яблука! Пряники АТБевські, помада гігієнічна, ключі від під’їзду. Картка з грошима.

Приблизно так ми збираємось у кожну поїздку і не важливо в гори чи ні. Вся їжа – спільна, бюджет – один, вода – усіх потроху. З набитими доверху рюкзаками ми вирушаємо на чергову вершину. Перша застоплена машина і ми вже на півдорозі до підйому.

Куди їдете? На Говерлу?
Ні, ми на Шпиці із Заросляку підемо. Через озеро Несамовите.
Такі молоді, а вже професіоналки. Там ведмеді ходять, ви їх за вухами чухайте і вони будуть ласкаві. І ще сніг там, дівчата, ви речі теплі брали? В озері, до речі, не купайтесь, бо з вами гуцула нема. А як нема місцевого, то злива довго йтиме.
Сніг? Ну ми були готові, морально. Сніжки влітку теж цікаво. Ну, а без гуцула ми переживемо.

Сніг, ведмеді й ті «так молоді, а вже професіоналки» нас трохи настрашило. Але то були б не ми, якби ці слова не запалили в нас ще більшого азарту й ми чимскоріш не поперли на гору.

Поки ти йдеш, натираючи чергові мозолі поверх кількох шарів попередніх, то в голові рояться сотні думок: «Треба спускатись не пізніше 17.00, б у лісі буде темно; хоч би ліхтар працював; якийсь підйом дивний, взагалі не відчувається, сподіваюсь, що далі буде крутіший».

Пологий підйом був не єдиним здивуванням тієї подорожі. Сніг на вершинах нас абсолютно не лякав, а заворожував і додавав запалу аби швидше до нього дійти. Дорогою, як це прийнято у Карпатах, усі зустрічні туристи вітаються, і до речі, нам ця традиція дуже подобається. Правда на питання чи далеко ще до вершини відповідь «Трохи є» зазвичай дещо дезорієнтовує, бо думаєш, що «трохи є» – це кілометрів 3-4, а насправді йти ще добрих 8.

Гострі, кам’янисті Шпиці й неймовірної краси озеро Несамовите вітали нас не тільки урвиськами над гірськими річками, а й зарослями жерепу, болотом від талих річок й, звісно, ідеальними видами на Чорногірський хребет.

Підіймаючись вище ми помітили одну пані, яка йшла боса. Спочатку ми дивувались, але коли дійшли до місця, де здавалось розтанули усі льодовики і сніги Землі, ми зрозуміли вчинок жінки.

Кам’янистий і порослий жерепом підйом (майже під прямим кутом, як ми виміряли на журналістське око) здався під нашим твердим рішенням лізти вище, щоб побачити Шпиці.

Я не можу зробити вдих. Де мій уран? Я звикла дихати ним, а не чистим гірським повітрям. Стійте, я вже не можу.
У мене дуже болять ноги і я хочу їсти. Давайте поїмо і вип’ємо води.
Дівчата, тут ще трохи лишилось (кричить одна майже з гори).

На складних підйомах я завжди проклинаю день, коли вирішила в черговий раз йти в гори. Та, котра не може дихати – це я. В Карпатах мої інстинкти падають до найпростіших: повітря, води, їжі. Біль у м’язах? Перетерпимо, головне аби було що пити. Але повернімося до Шпиць.

Щойно вийшовши із хвойних кущів, ми знову зустрілись із болотом. Альпійські луки (не вистачало тільки фіолетової корови Мілки на пасовищі) потонули під водою з гір. До такого нашестя води ні наші кросівки, ні наші запаси шкарпеток, ні ноги готові не були.

Чуєте як хлюпає вода? То в мене у взутті. А ще бачите кроси? Вони були білі, а не чорні.
У мене калюжа в ногах!

Побачивши люстерко озера усі наболілі мозолі, пульсуючі м’язи і навіть нестача повітря відійшли на останній план. Ми зачарувалися Несамовитим. Звісно, перше що ми зробили біля нього – поїли, нафотографувались і відпочили. Про красу Шпиць (до яких ми таки дійшли) годі й говорити. Взагалі Чорногірський хребет дуже мальовничий. Краса красою, але спускатись треба.

Пам’ятаєте початок розповіді? Про страх, пришвидшене серцебиття і так далі? Ось із початком спуску все це і почалось…

Ти чула?! Це ведмідь!
Це не ведмідь. Та й навіть якщо так, треба голосно кричати і тоді тварина буде думати що ми більші за нього й не чіпатиме. Я таке у програмі з Бером Гріллзом бачила.
Окей, тоді ми будемо кричати.

Так ми і шли втрьох, в горах, вже не ясно на якій горі чи полонині й кричали, аби ведмідь не з’їв.

Спускатися нам таки довелося в темноті карпатських лісів. У страха очі великі, а уява у журналістів ой яка буйна. Скрип дерев – вбивця точить лезо, пташка пролетіла – хтось слідкує, на гілку стала – то маніяк за нами йде. От приблизно так, накручуючи одна одну, ми прямували додому. Почали згадувати (ну як завжди буває у таких ситуаціях ще й вночі) усі неприємні й моторошні історії, які тільки знали. Періодично ми озивались одна до одної, бо навіть говоріння (страшні історії були винятком) відбирало забагато енергії й сил. Але раптом ми зупинились, як одна.

Ти бачиш те що і я??!
Так. Що робити? Хочу додому… дуже!

Спиляне дерево, яке впало на стовбур іншого, у темряві лісу здалось нам облисілою чоловічою головою. А що може бути страшніше ніж уява трьох втомлених дівчат, які йдуть одні у темних Карпатах. Ледь перевівши дух і заспокоївшись від переляку, ми вперто слідували стежці й слідкували за ліхтариками на телефоні. Боялись переламати ноги, бо вже нічого не бачили, а стаєш ти у ямку чи на камінець – і все, привіт гіпсу. Пізніше ми зрозуміли, що повернули не на ту стежку і дуже раділи, коли вдалині побачили світло ліхтаря. Там ліхтар, вже чути трасу, а де траса – там і люди. Цивілізація!

Вийшли ми до якоїсь лісопилки, тікали від собаки-охоронця (хоч вона і була прив’язана), потім і від самого охоронця, одна з нас (та, хто боїться свійських тварин) у маленькому чорному котеняті побачила демона і врешті-решт ми дійшли до траси. Вражень на день нам вистачило надовго. Біля людей нас не було годин 12, але здавалось, що ми Робінзони, які прожили у самотності кілька років. Я ще ніколи так не раділа трасі, заправці (бо від неї до хостелу було 3 кілометри) і магазину де ми нарешті купили води.

Гори – прекрасний відпочинок, якщо не враховувати підйомів, вчасно спускатись і не піддаватись нападам власної фантазії під тиском страху.

Автор: Яна Русіна

Фото з Інтернету