Важливе
Укрзалізниця як восьме «диво» світу

Укрзалізниця як восьме «диво» світу

Як часто Ви мандруєте Укрзалізницею? Зі вступом в університет й переїздом в інше місто я досить частий гість цієї установи, на жаль. Їжджу часто, бачу багато, взагалі, здається, що навіть перони мене пам’ятають.

Укрзалізниця – квест, який інколи досить важко пройти. Сьогодні я згадаю найвизначніші «події» приховані у плацкартах УЗ.

Номер 1. Ніколи б не могла подумати, що колись їхатиму в потязі одна. Ну майже. Не те щоби я їхала без людей. Якось мені так пощастило, що я провела довгий шлях від Львова до Знам’янки з повним вагоном військових, де серед цивільних були я і провідниця. Весело було дуже: гомін, пиво, цигарки, «цензура» (саме в цей момент в правому куточку можна було приліпити червоний квадратик із позначкою 18+) й ввімкнення солдатського шарму.

Я чесно намагалася відкрити в собі талант акторки й вдавати із себе сплячу дівчину, але той вищезгаданий шарм розігрався не на жарт: «Девушка, а вы спите?» – запитав один «герой» постукуючи моє плече. «Так!» – Холодно й беземоційно відповіла я. «Ой, я вас наверное разбудил. Ну коль не спите, давайте знакомиться!» – продовжував чоловік. Звісно, що знайомитися в мене бажання не було, а на мої відповіді «Ні» або «Якось потім» реакція була передбачувана. Мені здавалось, що саме на ці 16 годин доля вирішила приготувати мені більшість випробувань. Пізніше, коли парубкам стало цікавіше не чути постійні відмовки, а пригрітися біля чергової пляшки, вони здали позиції й «атмосферу романтики» вмить розвіяв аромат горілки. На прощання, коли я вже буквально сходила з вагону й мала кілька сумок, один молодик ошелешив своїм питанням чи то пропозицією (й досі для мене не зрозуміло): «А цьом на последок разве не будет?» Краще б допоміг знести ті сумки. Манер у джентельмена, хоч відбавляй.

Номер 2. Цікаві пригоди моєї щомісячної міграції зі Львова до Кропивницького або навпаки, на тому випадку не закінчилися. Одного разу мені таки пощастило і я їхала з дитям. Дівчинка, років може чотирьох жваво теревеніла з батьками, обговорюючи усе і усіх, що дитя бачило перед собою. «А чого та тьотя в білому светрі? Мамо, чому він обрав пиво, а не сік? Я теж матиму таке довге волосся, коли буду така стара?» (тицяла мала пальчиком на дівчину років 25).

Мабуть, дівчинку вдома дуже люблять, бо при першому натяку на невдоволення, дитині пропонують усе, аби та заспокоїлась. А принцеса вже, певно, давно зрозуміла суть її забаганок й просто вимагала у тата з мамою усе: «Купи шоколадку, не таку, хочу білу. Дай ще чай, із цукром, 4 ложки!» Видно, з часом їх сусіду це набридло й він порадив дитяті позаглядати у вікно. Маля чемно й без істерики злізло із маминих колін, відібрало в тата телефон, лягло й до кінця, принаймні моєї поїздки, розглядало пейзаж із досить серйозним обличчям.

Номер 3. Минали перони чужих вокзалів, десятки невідомих сіл. Темно й тихо, чутно лише як солодко сопуть люди, дехто з них насвистує симфонії, хтось перевертається уві сні на інший бік, а інші хропуть в унісон баритонами й альтами. Я теж намагалась спати, бо у потягах це складніше ніж у теплому, домашньому ліжечку. Близько третьої години ночі зайшов хтось й «оселився» в купе напроти. Ніч, вимкнене світло й тиша того «хтось» абсолютно не турбувала. Він/вона дістав(ла) пакет, почав(ла) шукати якісь речі й по черзі їх витягати, став(ла) брязкати якимось посудом й голосно шарудіти поліетиленом.

Затих(ла). Телефонний дзвінок обірвав й так досить напружену атмосферу нашого купе й дзвінким голосом він/вона промовив(ла): «Да, мам, я уже сіла. Тіки шо витягла чашку, всьо нормально. Нє, я вже переоділася. Перестань, всьо, давай, бо я буду їсти. Пака!» Тут я і зрозуміла, що поїздка буде веселою. Прокинувшись вранці від чергового шарудіння пакету, я нарешті побачила огрядну панянку. Іноді в потягах є певний м’який виступ на стіні для зручнішого сидіння, так от, одна нога цієї пані була на цьому виступі, а інша – розпласталася на ліжку. Весь час жіночка говорила по телефону з мамою, розповідала усі проблеми (мені здається, за кілька годин їзди з нею, я би вже могла написати літопис життя і мами, і самої пані), їла сухарики й запивала це чаєм. Вузькі очі тьоті Лєни (саме так вона представилась сусідам) були ледь помітні на обличчі, зате блакитний шалик у червону троянду я запам’ятала добре. Особливого шарму задавала біленька чашечка із жовтою полуничкою й розірваний пакет горішків «Big Bob». Потяг продовжував курсувати далі.

Номер 4. Ніколи не подумала б побачити афроамериканця у вагоні Укрзалізниці й тим більше не здогадувалась, що цей чоловік стане моїм сусідом. Цікаво було спостерігати як людина, для якої, я думаю, незвично перебувати у таких місцях дивувалась майже усьому. Опустивши столик аби застелити постіль, я не на жарт злякала чоловіка: він був дуже здивований що «this thing» опускається ще й стає частиною ліжка. Сідали в потяг ми досить пізно, тому світло у вагоні вже вимкнули, а на пропозицію провідниці випити чаю, бідолаха ледь не підскочив. «You can drink tea in train?» – запитав мене він і це, мабуть, була єдина фраза якою ми перекинулись протягом усієї подорожі.

Єдине, що розважало нас обох – це був військовий, який спав сидячи, склавши руки на округлі форми його могутнього живота. Він досить голосно хропів й часто це було неочікувано, тому в ті моменти ми з чорношкірим паном переглядались й кидали посмішки один одному. Одяг іноземця був чорний, єдина світла річ – навушники, тому коли він спирався на стіну я його взагалі не бачила, помітними були лише два навушники, які ніби висіли в повітрі. Одного разу, спросоння, забувши що їду не одна й побачивши ту білизну, підскочила вже я. Мені, мабуть, вперше за усі поїздки, було справді цікаво поспілкуватись із кимось, але, на жаль, мій сусід був не надто балакучим.

Номер 5. Закохані парочки, п’яні й веселі молодики, колективи дітей у потязі – вже не новина. Не знаю чому, але остання моя подорож здивувала мене і я остаточно зневірилась у блискучій перспективі УЗ. Продаж алкоголю, сухариків/чіпсів/булочок, цигарок й іншого добра теж давно усім відомий. Зазвичай, як мені то малювалось в уяві, алкоголь купують чоловіки. Тому для мене стало несподіванкою, коли я побачила, що жінка купила собі літр пива й смачно його попивала. Сама. Довге, чорне, нерозчесане волосся вдало підходило під худий, блідий зовнішній вигляд жінки (нагадувала Мортицію із «Сімейки Адамсів»). Худі, довгі пальці, які огортали зелену пляшку й частенько тяглися за черговою партією чіпсів, здавалося б прокололи будь-кого, хто ненароком порушив би атмосферу гордої й незалежної. На одній зі станцій, здається у Білій Церкві, завжди продають всіляку їжу.

Побачивши чи то почувши, що там несуть рибу, жінка рвонула на перон й вже звідти я чула, що вона кричала: «А по чем лящ? А щука? Чё так дорого то! Да не, не, я покупать не буду, так вышла, чисто спросить. Интересно было». Вже зайшовши назад, брюнетка в джинсовому піджаку, спортивних штанцях й чоботах на підборах з гострим носком, купила чергову пляшку «Львівського» й пізніше лягла спати. Якось вона розговорилась із сусідом в купе, розмова ніби йшла нормально, підіймались звичайні теми й все було добре, але питання чоловіка про те в котрій годині буде станція Запоріжжя вибила жіночку із колії: «Какая вам разница куда я еду? Еду себе и все! Начинают тут мне мозг парить». Після того чоловік вирішив не турбувати жінку, він лише кліпав очима й не міг втямити чим образив панночку. Вона у свою чергу сіла, склавши руки на коліна й до кінця так їхала, не випускаючи енну пляшку пива з рук. Прикро дивитись, як молода й досить симпатична пані, губить здоров’я власноруч.

Блукаючи лабіринтами Укрзалізниці можна дізнатись дуже багато про життя інших людей, а подорожні нариси можна писати майже після кожної поїздки. Мені здається, навіть лабіринти Фавна не такі заплутані, як сітка вітчизняної залізниці. Готуйте терпіння, виховуйте мужність й ви будете радіти від неординарних подорожей.

Автор: Яна Русіна

Фото з Інтернету