Нові акценти Карпенка-Карого

Поговоримо про Івана Карповича? І йтиметься не про його неймовірний внесок у розвиток професійного театру і навіть не про його твори, а про дещо інше. Ми розкриємо той бік людини, котрий завжди лишається поза увагою викладачів і вчителів. Ми розставимо власні акценти в біографії талановитого драматурга. Що ж незвичного мав у собі Тобілевич і чим саме він вирізнявся серед плеяди інших митців й театралів?

• Іван Карпенко-Карий сідав писати п’єсу, тільки повністю «виносивши» її в голові. Але коли вже сідав (здебільшого вночі), то писав «запоєм», не помічаючи нічого довкола. Якось він мало не спалив хату: курив, пишучи, і кидав недопалки позад себе, а вони потрапили на папери. Письменник звернув на це увагу тільки коли в хаті було аж темно від диму. Про свою роботу він писав:

«Я тепер вже став дуже требовательним до себе, і через те мене мало задовольняє всяка річ, написана мною. Оце скінчу – здається добре, передивляся – погано. І знову мажу».

• Він невтомно працював над своїми ролями, відшліфовуючи кожен епізод до найменших деталей. Його гра була позбавлена штучної декоративності, а відзначалася простотою і життєвою правдою, проникненням у внутрішній світ героїв. Софія Тобілевич згадувала:
  

  «Акторська гра його полягала в повній невимушеності поведінки на сцені. У спокійних руках, в скупих жестах, при повній відсутності комікування або перегравання для більшого ефекту, як то траплялось у грі інших, навіть досвідчених акторів. Простота, натуральність – саме життя».

  

• Незважаючи на рутинне чиновницьке життя, Іван Тобілевич багато читав, займався самоосвітою. З дитячих років мріяв про театр, і коли в Бобринці утворився аматорський драматичний гурток, юнак став одним із найактивніших його учасників. Захоплення сценою було настільки сильним, що хлопчина ходив пішки за півсотні кілометрів до Єлисаветграда, щоб подивитися «Наталку Полтавку» у виконанні місцевих акторів, а також виставу шекспірівського «Отелло» за участю видатного негритянського трагіка Айри Олдріджа в головній ролі.
• Своє мистецьке кредо І. Карпенко-Карий висловив у монолозі героя п’єси «Суєта» Івана Барильченка:
  

  «Може, я і справді чудодій, може, мої мрії – суєта; сцена ж мій кумир, театр – священний храм для мене! Тільки з театру, як з храму крамарів, треба гнать і фарс, і оперетку, вони – ганьба мистецтва, бо смак псують і тільки тішаться пороком! Геть їх із театру! Мітлою слід їх замести. В театрі грати повинні тільки справжню літературну драму, де страждання душі людської тривожить кам’яні серця і, кору крижану байдужості на них розбивши, проводить у душу слухача жадання правди, жадання загального добра, а пролитими над чужим горем сльозами вибілюють його душу! Комедію нам дайте, комедію, що бичує сатирою страшною всіх, і сміхом крізь сльози сміється над пороками, і примушує людей мимо їх волі соромитися своїх лихих учинків!.. Служить таким широким ідеалам любо! Тут можна іноді й поголодать, щоб тільки певність мати, що справді ти несеш нехибно цей стяг священний».

  

• Тобілевич прийшов у поліційне управління всього-на-всього писарчуком і, прослуживши 17 років, дослужився до посади колегійного секретаря управління, а просувався він по службі до цієї посади не завдяки, а всупереч своїй непідкупності й шляхетності, бо був єдиним, хто рівно і приязно ставився до всіх людей, незалежно від стану і не брав хабарів.
• Симон Петлюра, коли ще був театральним критиком, писав, що Карпенко-Карий мало не антисеміт, бо в його п’єсах євреї – карикатурні. Петлюра, можливо, не знав, що 1881 року, коли в Єлисаветграді “Союз спасения русского народа” влаштував погроми, Карпенко-Карий ховав євреїв у себе вдома.
• Демократичні переконання Тобілевича закономірно привели його до участі в організації із П. І. Михалевичем таємного гуртка, на засіданнях якого вивчали праці М. Чернишевського, Ф. Лассаля, Д. Мілля, К. Маркса та Ф. Енгельса. З метою популяризації революційно-демократичної та народницької літератури у гуртку планувалось перекласти українською мовою ряд творів російської.

• Іван був дуже людяним і гарно спілкувався з простими людьми. У листі донькам він писав:

«Помимо дань життєвих і талану чоловік має мати мудрість. Мудрість, якої не дається даремно і самим талановитим людям. Здобувать мудрість як і робочу дисципліну треба мозковою працею, опитом і найвищими людськими достоїнствами».

• Гола ділянка землі посеред степу була посагом від батьків Надії, першої дружини драматурга. Іван помітив як з-під землі ледь пробивається джерельце, розкопав його руками, потім вирвав два лопухи, завернув їх і набрав води. Один віддав дружині, а з іншого напився сам і сказав: «З цього шматочка голого степу я зроблю найпрекрасніше місце у Єлисаветградському повіті». Тоді й взявся до роботи. Пізніше Іван власноруч викопав ставок і створив сад. Сьогодні хутір Надія – відомий історико-культурний заповідник і мальовниче місце.
• «Персонажі створені майстерною грою Івана Карповича, були неначе вирізьблені самою природою чітко й рельєфно. Ні однієї штучної риси, нічого зайвого, щоб утворювало лише зовнішній ефект. Кожен рух, кожен жест, кожна зміна міміки були в нього доречні, потрібні, на своєму місці. Вони були тією яскравою ілюстрацією, що виявляла все духовне єство потрібного персонажа… Це був результат довгої й впертої праці» – Софія Тобілевич.

Після згадки всіх здобутків цієї надтворчої людини й неповторного актора-драматурга, доречним стає напис на надгробку величного чоловіка: «Люди вмирають – ідеї вічні. Серце твоє, налите правдою і любов’ю до рідного темного люду полягло поміж ним, а дух величний твій витатиме над ним вовіки. Коли ж незрячі тепер прозріють – тебе в сім’ї вольній, новій спом’януть.»
Автор: Яна Русіна

Фото з Інтернету