ARTarea – інтернет-журнал журналу «ARTarea»
Знаєте, після Німеччини, я не хотів жити…
Я теж.
Справді?
Я не хотіла нічого відчувати, не хотіла більше страждати, але це егоїстично.
Так, ми повинні жити для інших.
З фільму «Франц»
У фільмі «Франц» режисера Франсуа Озона головна тема – це не Перша світова війна (хоч події сюжету відбуваються саме після неї), і навіть не долі «загубленого покоління». Це стрічка про прощення, і про те, як залишитися ЛЮДИНОЮ коли світ навколо давно вже збожеволів. Актуально, чи не так? Чомусь останнім часом, тема Першої Світової війни одна із найбільш поширених у мистецтві. Прямо, чи опосередковано, письменники, художники, режисери звертаються до «загубленого покоління», до 1914-1918-років. І це невипадково. Адже зовсім нещодавно здавалося, що ХХІ століття буде позбавлене воєн. Ну не можуть люди після двох тоталітарних ідеологій ХХ століття, після жаху концтаборів, міжрасової ворожнечі, і знецінення людської особистості, повернутися до жорстокості. Але, реальність невблаганна – тривають нові війни, проливається кров сучасних поколінь, діти у Африці страждають від голоду. Напевно, щоб з.ясувати причини цих явищ, митці звертаються до теми Першої Світової війни.
Серед таких творів фільм «Франц». Однак, цю стрічку в жодному разі не можна назвати «однією з». Вона дуже самобутня і вартісна. Хоча і має досить простий сюжет.
Чорно-біла правда
Кожного дня дівчина Анна приходить на могилу свого загиблого коханого Франца. Вся її постать (яку блискуче втілила молода німецька акторка Паула Бір) видає глибокий жаль і смуток за людиною, яку кохала. Попри те, що вона зовсім юна, Анна одягається як типова вдова. Весь одяг її чорний, а кожен день неодмінно торкається цвинтаря, де, чимало могил залишила по собі війна. Одного разу, стається дивна подія. На могилі Анна знаходить ошатні маленькі троянди. Їх принесла не вона.
Згодом вдається з.ясувати, що на могилу німця приходив…француз. Після Першої Світової війни це дуже незвичне явище, адже французи і німці відчували себе заклятими ворогами. З цього моменту і розгортається головний конфлікт сюжету.
Згодом цей незнайомець і «друг» стане ворогом, а потім і найближчою людиною для «солом.яної вдови». Анні доведеться пройти еволюційний шлях від зародження любові на попелищі колишнього почуття до ненависті, і знову любові, але вже глобальнішої, яка виступає своєрідним ідеалом самопожертви, відродження і паростком миру, який на кілька десятиліть охопить повоєнну Європу.
Мені сподобалося, як режисер розкрив тему вселенської провини і прощення у цій стрічці. Нам нічого не нав.язують,але підсвідомо відчувається, що лише пробачення справжніх ворогів стане підставою до продовження нормального життя у маленькому німецькому містечку.
Один із найсильніших моментів фільму – це спів Марсельєзи у французькому кафе. Анна випадково потрапляє туди, і бачить, як люди підхоплюються, співаючи Гімн на честь солдатів, які полягли за Батьківщину і більше ніколи не повернуться додому. Аналогічні речі в ті роки відбувалися і у Німеччині, тільки без Марсельєзи. Немає жодного значення по які боки барикад перебували ці люди, відчуття втрати, нестримного, нелюдського болю за загиблими – спільне.
Втім зовсім не хочеться «розкривати карти» перед глядачем. Адже фільм Франсуа Озона вийшов настільки багатоплановим і глибоким, що кожен відчує і осмислить його по-своєму. Важливо підкреслити, що стрічка ця чорно-біла. Вона чимось нагадує старовинні світлини. І цей чорно-білий колір також змушує до роздумів. Адже світ навколо ми можемо бездумно поділяти на «чорне» і «біле» та не розуміти, що у повсякденному житті, а особливо у критичних ситуаціях бувають напівтони, уникнути яких практично неможливо. Згодом саме з цієї палітри виникає художнє полотно нашого існування. Однак, фільм «Франц» не є цілковито чорно-білим, і це, немов натякає на те, що місце надії завжди знайдеться. Тому похмурі тони іноді доречно і плавно перетікають у кольорові. Все це залежить від емоцій, які відчувають герої, від настроєвості стрічки.
Художня деталь у цьому фільмі відіграє не останню роль. Вона каже нам набагато більше, аніж небагатослівні і геть спустошені головні герої – Анна та Адріан.
Наприклад, бал у німецькому містечку. Багато дівчат танцюють одна з одною. Адже кавалерів не те, що бракує, їх майже зовсім немає. Тоді двоє молодих німкень підходять до Адріана, який прийшов з дамою, і безапеляційно запрошують його потанцювати. Цей несподіваний танець відбувається з якимись надмірними веселощами, з радісною експресією глибокого смутку. Це, немов ритуальний танок по життю і коханню, якого більше ніколи не відбудеться.
Скрипка і партитура самого життя.
Стається так, що й убієнний романтик Франц, і неочікуваний гість Німеччини француз Андріан грають на скрипці. Саме тому, скрипка стає певним елементом, яка незримими музичними путами зв.язує два народи в одне. І тут на перший план виходять рядки із листа загиблого солдата:
«Німецькі діти вивчають французьку. Французькі – німецьку. А потім, коли ми виростаємо, змушені вбивати одне одного». *(цитата з фільму “Франц”)
А футляр цієї скрипки чомусь дуже промовисто нагадує труну.
Фільм «Франц» змушує шукати відповіді на екзистенційні запитання, які неодмінно виникають у голові після перегляду. Відповідь на них дає картина Мане «Самогубство», яка ключовою лінією проходить крізь всю стрічку, і стає органічною її частиною:
Вам теж вона подобається?
Так. Вона дає мені сили жити.
*(цитата з фільму «Франц»)
Такі фільми треба дивитися. Вони невеселі. Але історичні з філософськими сенсами стрічки набагато цінніші за комедії, бойовики, чи блокбастери, адже назавжди залишаються поруч з тобою. Вони вплітаються у канву душі, і спонукають робити все можливе, щоб світові трагедії більше ніколи не повторювалися.
Автор: Оксана Бабенко
Фото з Інтернету