Подвійне дно людської душі у фільмі «Лурд»

Про цю стрічку випадково почула із соціальних мереж,і її опис чомусь мене зачепив. Напевно через те, що я люблю фільми, які створюють відразу кілька країн. А до цієї стрічки долучилися – Австрія, Німеччина, Франція. Французькою мовою стрічку зняла австрійська режисерка Джесіка Хаузнер.  Переважно у таких фільмах вигідно поєднуються міжнародні зусилля, і результат справді гідний уваги.

У центрі сюжету паралізована дівчина Крістіна. Вона приїжджає у святе місце, щоб просто розвіятися, відчути якісь нові враження. Молода дівчина дуже хоче ходити, відчуває, що життя невпинно проходить повз. І.. раптом. Стається диво.  Колись знерухомлене тіло отримало здатність рухатися.  Що це? Провидіння? Чи можливо звичайна і  короткочасна ремісія, яка буває у людей хворих на розсіяний склероз? Ці запитання стають фундаментом фільму,  який розгортається химерно і з філософською глибиною.

Паралізована реальність і демократія

Вже з перших кадрів ми потрапляємо у закрите середовище, де все діє за суворо визначеними правилами.  Їжа – за графіком, сон – по годинах, життя – за розкладом. Це готель у якому зазвичай зупиняються прочани, які масово приїжджають у святе місце – Лурд.  Загалом герої  стрічки розділяються на три типи: волонтери (які доглядають  інвалідів), самі люди з особливими потребами, а також звичайні прочани (переважно пенсіонерів), які приїхали у Лурд очевидно підбивати певні підсумки свого життя.

Цю стрічку критики називають «демократичним фільмом про релігію», оскільки він  має унікальну особливість: в жодному разі не ображає почуттів атеїстів,чи глибоко віруючих людей. У стрічці «Лурд», немов у китайському садку Рьо ан Зі кожен побачить щось своє: дивовижне зцілення і гуманізм, чи, наприклад, відверте лицемірство кожного героя.

Так, адже навіть волонтери, які, на перший погляд, дбайливо і самовіддано допомагають людям з особливими потребами, у цій стрічці переслідують певну власну мету. Ми спостерігаємо за тим, як вони методично годують неповносправних з ложки, як вкладають у ліжко, ба навіть допомагають одягати сережки. Де б в Україні зустріти таке ставлення до людей?

Але волонтерка, яка допомагає головній героїні Крістіні насправді приїхала у центр, аби знайти собі другу половинку, і навіть не намагається цього приховати. Доходить до того, що дівчина ревнує чоловіків до Крістіни – у якій бачить не підопічну, а швидше власну суперницю.

А, наприклад, координаторка волонтерів Сицилія веде дуже добропорядний спосіб життя, але насправді не має навіть крихти співчуття, чи любові до своїх ближніх. У надмірності правил вона зачерствіла і втратила здатність просто радіти життю, і усміхатися через те, що світить сонце, чи довкола вирує життя.  Сицилія вже навіть не здатна повірити у диво на якому власне і ґрунтується християнство. Це яскраво виявляється у сцені, де жінка дуже жорстоко насміхається над сном Крістіни, прозоро натякаючи, що дівчина ніколи не зможе ходити і таки потрібно змиритися із долею.

Втім тут теж все неоднозначно. Адже всі ці люди, волонтери, намагаються боротися із своїми недоліками, із темним боком власної душі. Вони, як і всі ми у цьому світі не ідеальні, проте прагнуть до ідеалу. Тому навряд їх можна засуджувати за подвійні стандарти. Адже волонтери у фільмі принаймні намагаються подолати свою дисгармонію, а не заплющують очі на власні проблеми.

3 D  реальність та відсутність вдячності

Образи прочан у «Лурді» також надзвичайно колоритні. Після дивовижного сцілення Крістіни багато-хто почав відверто їй заздрити, нерозуміти. (Актори, які зіграли цих  насправді злісних та охоплених вічними сумнівами бабусенцій дуже віддалися ролі і вжилися в образ).

Тільки одна бабуся завжди була на боці Крістіни. Вона постійно допомагає Крістіні, хвилюється за неї. Дівчина буквально стає їй донькою. Але також ненадовго. Оскільки й у самому образі Крістіни недоліків надзвичайно багато. Коли дівчині нарешті вдається встати із інвалідного візка, вона забуває про всіх, хто допомагав їй раніше і починає прискорено влаштовувати особисте життя.   Це її ставлення до інших стає надзвичайно брутальним, хоч може й неусвідомленим.  Якоїсь банальної вдячності, чи просто душевного світла у цьому образі немає. Хоча, звичайно гра акторки Сільві Тестю, яка перевтілилася у Крістіну, просто блискуча.

Завдяки цим неоднозначностям стрічка «Лурд» отримує емоційний «З D ефект».  Акторів зовсім не можна назвати схематичними, вони немов прийшли з повсякденного життя на екран. Всі люди, яких бачимо на екрані абсолютно «реальні», вони «живі» – зі своїми плюсами, і мінусами, підступами, і вічним прагненням до доброти і гуманізму.  Ця химерна суміш зрештою і робить фільм «Лурд» пронизливим і правдивим. Адже у багатьох героях, ми мимоволі впізнаємо самих себе. У фільмі немає ніякого нав’язування, наративності чи проповідування. Втім після перегляду дуже хочеться переосмислити власне життя, і можливо під іншим кутом розставити акценти.

Фото з Інтернету

Автор тексту Оксана Бабенко