Дев’ять років потому… Ми виросли?

Та невже? Восьма частина? Здається, «Гаррі Поттер і смертельні реліквії» можна назвати закритим фіналом зі всіх боків. Ну просто герметизованим. Все вирішилося, битва за Гогвортс закінчилася перемогою, усі частини Волдеморта знищено, і світ магів видається майже ідеальним. А, ще й до того,  всі віднайшли своє щасливе кохання: дорослий Гаррі проводжає своїх діток із любою дружиною Джіні, на них чекають ще одне подружжя  –  Рон і Герміона.

Кінгс-Крос, Гогвортський експрес, навала першачків… І все, здається, йде по своєму гармонійному циклу. Ну, але ж не всі темні чаклуни нудяться у стінах Азкабану або ж спочивають з Волдемортом. Своїх дітей також проводжає до Гогвортсу запеклий шкільний ворог Гаррі, Рона і Геоміони Драко Мелфой. Чи, можливо, він вже «навернувся»? Так чи ні, але від Мелфоя якихось революцій не дуже сподіваєшся. Є собі  – то хай живе здоровий.

Тому сага семикнижжя має цілком очевидний «хеппі енд». Крім того, сама  Ролінґ  пообіцяла, що романів про продовження пригод Гаррі Поттера не писатиме (і, до речі, обіцянку виконала, адже восьма частина не роман, а п’єса).

Якщо глянути на ситуацію зовсім з іншого боку (із якоїсь височенної старої покинутої вежі Гогвортсу) то можна припустити, що історія світу магії, у якому існує «Хлопчик,  що вижив», є по своїй суті безкінечною. Адже Джоан Ролінґ  створила структурний, насичений, такий, у який важко не повірити світ магії. А в ньому ой й як багато галузок для нових сюжетів. Вже так обачно продумати  – від Міністерства магії до слуг-домовиків, які готують смачні обіди у підвалі Гогвортської їдальні  – справа не з легких і заслуговує респекту. Але, знову ж таки, для окремих сюжетів про світ, в якому народився Гаррі Поттер,  є серія окремих книг на кшталт «Казки барда Бідла» чи «Квідич крізь віки».

А от, скажіть мені, що вже писати про Гаррі? Єдине, що мене цікавило, його професія.

Однак. Писати Ролінґ  було про що. Сенсаційна восьма частина «Гаррі Поттер і прокляте дитя» потішила світ цього літа.

Я вже згадувала раніше, що книга написана у жанрі п’єси. До того ж, у співавторстві. А це, як не як,  відбивається на стилі письма. Драма – це відсутність описів думок героїв, пейзажів, емоцій, виразів облич та видів сміху чи сліз. То було незвично, адже попередні сім книг базувалися саме на цьому. Хоча, й діалогам було почесне місце.

Я належу до покоління, що виросло на книгах про Гаррі Поттера.  Я малювала у дитинстві Гогвортс і сничі,  а моя подруга сама дописувала частини, які ще не вийшли.

Узявши до рук частину восьму… Дев’ять років потому… Я найбільше боялася усвідомити той факт, що я виросла. Разом із героями. І відчути, що дитяче сприйняття книги – наївне та утопічне. Однак ні. Такого не сталося.  Ролінґ  закрутила сюжет знову у формі містичного детективу.

Але, звісно, я виросла, як і інші герої. І цей факт таки не давав мені спокою впродовж читання. Гаррі, Геоміона, Рон – дорослі дядьки і тітка, втоплені у виробничі клопоти, зі стосами рутинних паперів, сімейними турботами, зайняті вихованням власних дітей та піклуванням про їхню безпеку. Ну, як не як, все логічно і наче правильно. Але ж де той авантюрний, захоплюючий та заразний дух трьох найкращих друзів? Як на мене, то Гаррі став справжньою занудою, Герміона – типічним чиновником, а Рон  – то взагалі, йому роль у восьмій книзі присвятили ну зовсім невагому. Він неначе дурник: що є, що нема  – нічого не вирішує. Хіба що пожартує. Але ж ми всі добре пам’ятаємо його внески у знищення темного Лорда( хоча б згадати першу частину і його блискучу гру у шахи!). Одним словом, мені не вистачало Рона у восьмій частині, бо, зізнаюсь чесно, він був улюбленим моїм персонажем впродовж сім частин.

Головна ниточка восьмої частини – стосунки Гаррі із сином Албусом, який є повною протилежністю батька. Він потрапляє у Слизерин і починає дружити  із сином Драко Мелфоя – Скорпієм!!!

Виявляється, Скорпій є дуже доброю дитиною.  Разом з Албусом вони долають чимало перешкод заради благородної мети: за допомогою часовороту повернути життя Седрику Дігорі (хлопчині, що виявився зайвим під час відновлення плоті Волдеморта у кінці 4-ї частини).

І з цього моменту я нарешті поділюся своїми позитивними враженнями від книги, яких у мене безперечно багато, і, взагалі, направду кажучи, книга мене дуже вразила у доброму ключі і  змусила замислитися про важливі речі.

По-перше, тема часу. У світі магії можливо все і поправки у мандрівках часом не виняток. Прокляте дитя, донька Волдеморта і Белатриси Лестранж,  Дельфі (все ж таки залишилася частинка Темного Лорда) хоче скористатися часоворотом, аби відновити сили чорної магії та панування свого батька на землі. Для цього вона використовує двох добрих та трохи наївних хлопчаків, придумуючи їм проникливу  історію про батька Седрика, який всіма силами хоче повернути сина назад.

Хоч як не намагаються хлопці втрутитися у історію часу, у них виходить тільки перекрутити теперішній світ. Навіть простою завадою перемогти Седрику у конкурсі з драконами хлопці роз’єднали долі Рона і Герміони!

Це дивовижно, яку важливу роль грають деталі у нашому житті. А ще – нічого назад не повернеш. Ось, яка мораль. Що було, не зміниш ніяк, або перевернеш все з ніг на голову і буде ще гірше. Хоча, для когось, може і краще… Коли Скорпій потрапляє у теперішній світ, у якому вирує Темний Лорд та тиранія, то там хлопець – справжня зірка. У нього всі закохані, майже кланяються до ніг, поважають і мріють дружити. У своєму справжньому світі Скорпій  – невдаха у очах інших, з нього кепкують, адже підозрюють, що він син Волдеморта.

І ось, Скорпій має всі шанси, аби зберегти світ, де його усі люблять, де він Король Скорпіонів. Але хлопець навіть не думає про такий розвиток подій. Він усвідомлює усі жахіття злої магії, тиранії… Приниження людської гідності, безпідставні звинувачення благородних людей, жорстокі  покарання та болюча смерть… Одним словом,  «Волдеморт стайл». Скорпій розуміє всю огидність становища такого світу. Він ставить вище за власну популярність та фаворитність долю світу магії, долю тих, хто готовий боротися за справедливість і правду, щоб там не було. До прикладу, таких, як Снейп. До речі,  Скорпій, Снейп, Албус є слизеринцями. Однак їхні серця не просочилися ядами чорної магії. Бо все залежить від власного вибору людини. Зовсім все.

Багато чого ще можна розповідати зворушливого із «Гаррі Поттер і прокляте дитя»… І про любов батька і сина, та способи знаходження порозумінь, і про вічну силу дружби, і про пожертву заради добра інших… Але найбільше мене зачепив за живе момент подорожі у часі головних героїв до Годрикової долини. То взагалі місце найбільш містичне і казкове, адже з нього в принципі і почалася унікальна історія про хлопчика що вижив.

Ось, скажіть мені , як це: спостерігати за тим, як ненормальний самозакоханий тип йде вбивати твоїх батьків, а ти стоїш і розумієш, що змінити нічого не можеш! Бо як влізеш  у часоворот, можеш так усе наплутати, що увесь світ піде крахом. І то було давно. Не вернеш. Але щось залишається. Це любов. Любов мами Лілі до Гаррі, яка врятувала його від найсильнішого закляття в світі. І ця любов жила і допомагала Гаррі впродовж семи частин та допомогла у восьмій.

Цікава деталь – ковдрочка, у яку повивали Гаррі батьки, яка врятувала світ від повернення Темного Лорда і яка стала найціннішим подарунком синові від батька(Албусові від Гаррі).

Бо сімейні реліквії  –  ось, що може бути в цьому житті наймогутнішим і найдорожчим.

І, ще, що я обожнюю у книгах про Гаррі Поттера і що з’явилося і у  восьмій частині! Це теплі та філософські розмови Гаррі з професором Дамблдором. На завершення  дарую вам одну цитату із них:

«Ті, хто нас любить, ніколи нас по-справжньому не покидають, Гаррі, є речі, які непідвладні смерті. Фарби…пам’ять…і  любов». 

 

Автор: Катерина Воронова

Фото: з Інтернету