Жанр мок’юментарі як засіб висвітлення стереотипів

Однак відтепер можна говорити ще про один дуже яскравий приклад мок’юментального кіно – спільну роботу новозеландських режисерів Джемейна Клемента і Тайка Вайтіті, які також виступили в ролі головних акторів. Фільм розповідає про чотирьох вампірів (Петер, Віаго, Владислав і Дікон), які живуть у Веллінгтоні й впродовж кількох місяців переживають зі знімальною групою різні кумедні й не дуже ситуації. Основний акцент режисери зробили на загальновідомих стереотипах пов’язаних з вампірами, завдяки чому, на перший погляд, затерта тема, яка, здавалося б, уже цілком себе вичерпала, отримала друге життя.

У російському прокаті стрічка вийшла під назвою «Реальные упыри», що, власне, зовсім не відповідає ні атмосфері фільму, ні образам головних героїв, оскільки була обрана через невдалу аналогію з російським комедійним серіалом «Реальные пацаны», в якому йдеться про пермських «гопників».

Варто зазначити, що у фільмі «Що ми робимо в темряві» можна виявити симбіоз одразу кількох напрямів, до прикладу, «оzploitation» – жанр комедійного, низькобюджетного хорору, а також «cinéma vérité», в даному випадку у зв’язку з використанням розгорнутих інтерв’ю та спостереженням за «реальними» ситуаціями, що характерно для цього напряму.

Що стосується стереотипів, то тут режисери Клемент і Вайтіті використали повний спектр вже усталених уявлень про вампірів: оператори носять розп’яття у якості захисту, головні герої сплять у домовинах і т.д. Самі вампіри також уособлюють збірний образ класичних стереотипів про кровопивць: безсмертя, бліда шкіра, вміння літати та перетворюватися в кажанів, згорають на сонці, живляться виключно кров’ю, не відображаються у дзеркалах, не можуть увійти в дім без запрошення. Над деякими із цих здібностей режисери відверто кепкують, до прикладу, коли Віаго, Дікон та Владислав намагаються потрапити в один із місцевих диско-барів, однак охоронці не хочуть їх запросити.

Незважаючи на еволюцію образу вампіра не лише в історії літератури, а й в кінематографі, режисери вирішили надати головним героям особливої комічності, яку значною мірою  витворили наївність та простодушність. Кожен із образів головних героїв також можна розглядати цілком окремо, адже вони довершені і гармонійні. До прикладу, найстарший Петер нагадує графа Орлока («Носферату. Симфонія жаху», реж. Ф. Мурнау, 1922) не лише зовнішньо, а й тим, що постійно мовчить (фільм Ф. Мурнау належить до німого кіно). Віаго можна порівняти з класичним образом кровопивці ХІХ століття, який ввів у літературу У. Полідорі своїм твором «Вампір» (1819), на який його в свою чергу надихнув Лорд Байрон. Йдеться про упиря, який на відміну від ранніх уявлень не є монстром, а інтелектуалом з привабливою зовнішністю, вишуканими манерами та шармом (саме такий образ успішно використав Джим Джармуш у своїй стрічці «Виживуть тільки коханці»). Дікон – навпаки – бунтар, впевнений у своїй сексуальності та неперевершеності «молодий» вампір, чий образ певним чином перегукується із найсучаснішими трактуваннями кровопивць (наприклад «Щоденники вампіра»), однак знову ж таки показаний з іронією та перебільшенням.

На цьому режисери «Що ми робимо в темряві» не зупиняються і йдуть ще далі, вводячи стереотипи, що стосуються не лише вампірів, а й іншої нечисті: перевертнів, зомбі та відьом. На жаль, у фільмі їм відводиться дуже мало місця, хоча влучності їм також не бракує, як наприклад, у досить веселому епізоді з зомбі.

Цікава річ, що можна провести певну аналогію між таємним маскарадом у Веллінгтоні та балом у стрічці Р. Поланскі «Бал вампірів». Маю на увазі зараз не лише комічний характер, а й сцену із дзеркалом, в якому, незважаючи на переповнений зал, відображається лише кілька людей.

 

Загалом Джемейн Клемент й Тайка Вайтіті відзняли більше 120 годин відеоматеріалу, більшу частину якого складала імпровізація. І можна з впевненістю сказати, що їхня робота не була марною, адже тепер новозеландські пагорби асоціюватимуться не лише з втечею хобітів від Чорних Вершників, а й з епічною сутичкою між перевертнями та друзями-вампірами із Веллінгтона. Однак безумовно найбільшим досягненням режисерів є нове, оригінальне зображення вампіра через призму стереотипів, що справляє не лише комічне враження, але певною мірою є аналізом образу кровопивці як такого.

Автор: Гоїк Мар’яна

Фото: з Інтернету