Коли стіни промовляють віршами…

«Приїду до Львова – будеш водити мене тими місцями, де на стінах написані вірші і намальовані патріотичні графіті», – наперед попереджає подруга з Тернополя. За порівняно недовгий період проект віршів на стінах став одним із символів Львова. Часто можна помітити, як люди відволікаються від своїх рутинних справ, зупиняючись перед малюнком. Стіни стали для нас своєрідними рупорами, які змушують  згадувати та відчувати. Ми поспілкувалися з організатором проекту Андрієм Мочурадом.

–         Як і чому з’явилася ця ідея? Що надихнуло?

Ідея виникла ще в 2012-2013 роках. Спершу ми планували робити  у вигляді графіті, меморіальної таблиці: є вулиця імені українського скульптора, на ній малюємо те, що він зробив, як скульптор, якщо це письменник чи поет, – його цитати, фрази. Спочатку ми це називали «День вулиці». Допоки ми шукали ресурси, спонсорів, почалася революція, війна,  і було вже не до того.

У 2013 році ми переосмислили проект, будуючи його таким, як він є сьогодні. Коли я був у Нідерландах, помітив на стінах будинків у місті Ляйден багато віршів, а саме 150. Гуляючи містечком, ми бачили поезію китайською, російською, а українською не знайшли. І тоді подумали, чому б не організувати щось схоже у Львові. Але був уже інший час. На той момент друзі почали створювати в соціальних мережах спільноти, які називалися «Вірші з війни», «Вірші з АТО». І поступово ідея переросла в те, щоб робити патріотичні вірші, у тому числі написані на Сході.

–          Як обирали, які вірші де саме будуть розміщені?

Це досить часто обирав художник, який малював. Ми пропонували варіанти, а людина обирала те місце, яке їй імпонує. Був випадок, коли до нас звернувся сам автор і попросив написати йоговірш. Ця поезія зараз на площі Різні. Надавали перевагу місцям, які є на виду. Війна у формі вірша має певний виховний потенціал.

–          Чи плануєте цей проект реалізовувати в інших містах?

Ми пропонували багатьом громадським організація цю схематику. До речі, ми не єдині, хто реалізовує такі проекти. Одна організація теж почала писати лірику, але ми не зійшлися з ними в тематиці.

Вірші на стінах – лише частина того, чим ми займаємося. Ми, наприклад, видали перший україномовний комікс про АТО. А зараз шукаємо кошти, щоб зробити комікси, наприклад, про Першу світову.

Ми плануємо цей проект у спальних районах, на зупинках, створювати нові площини. Ідея – не просто вірші. Ідея глибша: створення арт-об’єкту. На вулиці Бенедиктовича  перед самим Новим роком (26-27 грудня), коли вже був мороз, ми ще малювали графіті. Хтось може сказати: «О, гарна картина!», – насправді там дуже глибокий символізм: дівчина – матері, рідні, які чекають хлопця з війни, журавлі – ті, що повернулися зі Сходу, а маки – ті, хто загинули. На вулиці Під Дубом – замок, стилізований під патрони, набої і російську стрічку, що розділяє  Україну на дві частини. Деякі графіті поки на паузі. До таких належить одне на вулиці Луганській. Там ми хочемо зробити графіті пам’яті прикордонників – це символічно.

–          Чи важко реалізовувати такі проекти, домовлятися з міською владою?

Для цього потрібно мати наполегливість. Ми робимо за них свою роботу ще й за свій кошт, а деякі дрібні чиновники, при тому що з їхнім начальством погоджено, інколи нам “палки в колеса” вставляють. На Сході я був добровольцем –  коли йшли в бій – ні у кого дозволу не питав, то чому хтось має заважати нам  привести в порядок стіну у рідному місті? Ці графіті – у пам’ять наших побратимів, які загинули.

Зрештою, якогось конкретного спротиву чиновників не було, але була халатність. Вони все роблять довго, затягують, але якби їм це доручив начальник, то виконали б вже й одразу. Це хвороба чиновників.

Парадокс полягає в тому, що жодна інстанція не може «дозволити» – усі можуть «не заперечувати». Ми розуміємо цю ситуацію, бо людей, які створюють арт-об’єкти на початках  можуть не відрізняти від вандалів. Тому перший раз у нас було 34 листи, 34 звернення, 34 зустрічі. Деякі чиновники розводили руками і казали, що ми перші, хто до них прийшли. Але ми обрали саме такий метод і тепер тримаємо з ними зв’язок по телефону: попереджаємо, що, наприклад, сьогодні починаємо щось робити, навіть якщо місце вже погодили.

На такі домовленості пішов увесь жовтень і листопад, як наслідок – малювали взимку. Але нічого – намалювали.

–          Скільки людей були загалом залучені у створення проекту і його реалізацію?

Загалом зголосилося більше сотні, але часто хтось був зайнятий, хтось не міг прийти. Наприклад, на вул. Бенедиктовича малювало близько 10 людей. Більшість із них – не львів’яни. У нас відбувається стільки фестивалів шоколаду, кави і т. д., що місцеві стали розбалуваними. Залучилися люди здебільшого з периферії або з інших міст.

–          Ви стежили за відгуками на цей проект, його популярністю?

Звичайно. Відгуки ілюструють ситуацію в суспільстві. Деякі люди кидали критику, коли не могли прочитати фразу складним шрифтом. Але водночас біля цієї самої фрази 5 хвилин простояли хлопці, які воювали в АТО, підійшли зі сльозами на очах, почали обнімати: «Дякуємо, що ви це робите. Здається,  люди забувають, що в нас війна».

Був ще один випадок, коли підійшла жінка і каже: «А то не так має бути. Ви отут зверху замалюйте». Ми пропонуємо: «Добре, беріть валик і будете нам допомагати». А у відповідь: «Чому я повинна? Ви малюйте! Ваша робота!». Так само, як наш проект хтось не розуміє, так і не розуміють чи не хочуть розуміти, що відбувається в країні.

Хтось бачить просто естетику, хтось бачить глибше. Були випадки, коли нам виносили каву, їжу, стільці. Бувало, що малювали 12 годин щодня у будь-яку погоду. Холодно – відігрієшся, тут принаймні ніхто в спину не стріляє.

Що ми робимо? Займаємося благоустроєм.Більшість об’єктів, які  зробили, були на стінах, які перед  тим ми привели в належний стан.

–          Які ще проекти  маєте сьогодні?

Наш магістральний напрям – освіта. Ми втілюємо інноваційні методи освіти в різних заходах. Наприклад, на цих вихідних була «Країна змін» – гра, яка моделювала ситуацію 2014 року: можна було побувати в ролі політика, бізнесмена тощо. Ми намагаємося поширити альтернативну освіту. Це потрібний напрямок, який потребує великої роботи, тому шукаємо волонтерів.

–          Що можете порадити тим, хто виношує такі цікаві ідеї?

Варто балансувати між мріями і реальністю, бо краще зроби менше, але зробити якісно. Намагатися шукати партнерів. Не здаватися, навіть якщо весь світ проти тебе. І ще порада: приходьте до нас волонтерити: навчимо, покажемо, допоможемо.

Розмовляла:  Тетяна Байбак

Фото надані автором публікацїі