В пам’ять 81-річчя Василя Симоненка

 Сьогодні, восьмого січня, відомому українському поету, культовому письменнику та журналісту, виповнився б 81 рік. Нелегке життя шістдесятника, його вірші та патріотичність, залишили вагомий спадок для  української літератури,  Батьківщини та народу.

Зростати в бідній родині та ще й безбатченком, важче ніж здається. У тяжкі післявоєнні часи виховували майбутнього поета матір та дід, які всіма силами намагалися замінити йому батька. Рідні часто наштовхнули юного митця на роздуми про суть життя. Мати потім згадувала, що Василько дуже любив діда Федора Трохимовича Щербаня, той навчив його остерігатися нещирих друзів. Не зважаючи на те, в якій бідноті зростав хлопець, йому всього вистачало, бо багато не треба було. Він був вдячний матері за те, що подарувала йому життя, віддавала останнє та з дідом виховала його людиною.

 

Письменник Микола Сом пише: «Я постараюся намалювати вам Симоненкову дорогу – важку, трагічну, коротку… Звичайно, вона починається з Біївців – такого невеличкого полтавського села, що єдиною зеленою вулицею біжить до Лубен, Полтави і Києва – до великого людського океану. А на тій вулиці над Удаєм-рікою стоїть сиротою старенька селянська хата, де 8 січня 1935 року народився майбутній український поет В.А.Симоненко. Через ту непомітну і печальну хату пройшли голод і холод, її не проминула велика війна і всі лихоліття нашого віку…».

 

«У класі Вася виділявся серед учнів, по-перше, своїм бідним одягом, по-друге, своїм розумом. Навіть учителі не читали стільки книжок, як наш найкращий учень» (спогад вчительки).

 

Одного разу Василь у листі до друга писав, що його  кроки у житті були сумними і трагічними. Він відчував утиски несправедливості від рідних, які не дали йому права голосу, коли вирішувалася його доля. Юнак не бажав бути Василем, він хотів бути Тарасом і носити прізвище Шевченко.

 

“…щось у мене було і від діда Тараса,

і від прадіда Сковороди…”

 

13 грудня 1963 року Василя Симоненка не стало. Офіційна версія передчасної смерті – рак. Без батька залишився маленький син поета Олесь. Смерть Симоненка у 28-річному стала надзвичайно трагічною подією в культурі української нації.  Бо якби доля відвела поет більше років, можливо українці мали б ще одного письменника такого масштабу, як Тарас Шевченко. Друзі та колеги не забувають віршового генія і досі. Вже 1963 р. повернувшись після похорону до Києва, однодумці письменника провели вечір пам’яті Василя Симоненка.

     На жаль, за життя вийшла лише одна збірка поезій В. Симоненка – «Тиша і грім» (1962). Посмертно були опубліковані такі збірки: «Земне тяжіння» (1964), «Поезії» (1966), «Лебеді материнства» (1981), казки «Цар Плаксій та Лоскотон» (1963), «Подорож у країну Навпаки» (1964), збірка новел «Вино з троянд» (1965)

   У 1995 році Василеві Симоненку посмертно присуджено Державну премію імені Т. Г. Шевченка.

Однак головну премію письменник отримав не від влади, а від свого народу. Співвітчизники по всій Україні пам.ятають поета, як незламного борця і правдолюба. Для нового покоління (дітей Незалежності) Василь Симоненко є не лише прикладом для наслідування, але кумиром і символом істинного воїна проти тоталітаризму. Фактично саме дисиденти такого рівня, як Симоненко вигартували той патріотизм, завдяки якому сучасні бійці захищають свободу України на східних кордонах.

 Автор: Валерія Мельник

  Фото з Інтернету