«Щиголь» Донни Тартт – майстерно про прекрасне

«Щиголь» Донни Тартт  – книга, про яку написано безліч рецензій. Дійсно, тут є про що писати.  Володар Пулітцерівської премії ­– 800 сторінок екшену, тексти густі, інколи набувають відтінків двох попередніх книжок авторки: дитячі роки головного героя Теодора схожі на другу книгу письменниці “Маленький друг”, а вже його студентські та дорослі роки нагадують детективно-інтелектуальний  роман “Таємна історія”.         Мені, як читачеві, цей синтез до вподоби. Донна Тартт має свій власний стиль, який неможливо сплутати з кимось іншим. Вона наповнює свої рядки пристрастю до мистецтва, до історизму, до далекого та вічного. Вона наповнює сторінки колоритними персонажами, намагаючись проникнути в менталітет інших націй, вона робить сюжет гострим, мов лезо бритви, виснажує читача, змушуючи його гортати та гортати сторінки значних по об’єму книг, ледве не розриваючи їх до палітурки, судомно вишукувати, куди ж дійде герой, що ж станеться з його дитячим рудим коханням з першого погляду, як він розплутає свої безкінечні проблеми та до чого призведе його інтернаціональна та щира дружба, занадто реалістична дружба, зі зрадами та випробуваннями. Все, як у житті осиротілого, нікому непотрібного підлітка.                   

Кожен українець, який читав цю книгу, здивувався б, зіткнувшись з Борисом: персонажем українсько–російсько–польського  походження. Цей чорнявий хлопчина, який пройшов “сім кіл пекла” – втілення стереотипів авторки щодо того, яким же він повинен бути, виходець зі східної Європи. Проте приємно піймати себе на думці, що твоя улюблена письменниця не оминула своєю цікавістю твою країну. В Борисових оповідках Україна уявляється нам дещо сірою, голодною, брудною. Чи такою вона повинна бути для світу? – Задумуємося ми. Чи так про неї повинні говорити емігранти? – Кожен має вирішити для себе сам.

Читати про Бориса, пізнавати його “єсенінську” розбишакувату сутність часом досить кумедно. Хлопчик-волоцюга, який готовий зняти останню сорочку для друга та п’є пиво частіше, ніж американські газовані напої, підліток, який створює у США справжню “слов‘янську мафію” – ось такий він, кращий друг на всі часи. Та найцікавішим є ще один аспект, який немов мереживо оплітає книгу поміж рядками, уособлює в собі ще один, позасюжетний смисловий вимір – це мистецтво та ставлення до мистецтва. Це його роль у людському житті. Це таке мистецтво, натикаючись на яке ми розуміємо, що воно буде вічним щоб не сталося, що воно переживе нас та наших дітей і що саме це і є втіленням тієї концепції “нетлінності”, краси, у своїй реалістичності, у дрібних дефектах на задній частині рами картини, у легких недоліках, залишених часом. Картина  Карела Фабріціуса «Щиголь», яку викрав та 13 років переховував Теодор, дійсно існує, вона не вигадана. І це робить роман ще більш багатогранним, ще більш загадковим. Чудовий прийом, знімаю капелюха. “Щиголь” –  улюблена картина загиблої матері Теодора, крихітний шедевр із зображенням маленької пійманої пташки з ниточкою на лапці, яка попри те, що її піймали, лишається гордою та незворушною, ніби знає, що її поневолення ще не кінець, ніби вона значно мудріша за усе смертне та тремтяче людство, бо вона –  сама природа.

Теодор викрав цю картину після вибуху в музеї… І де береться в людині ця жага – володіти красою, збирати предмети мистецтва, торкатися древньої рами, діставати картину, дивитися на неї та знову ховати? І де береться в маленькій, простій картині така здатність звертатися до почуттів, торкати та колоти, змушувати завмерти перед застиглою у фарбах миттю?          

Ніхто не скаже про мистецтво краще, ніж сама пані Тартт вустами героїв книги:

“Якщо картина по-справжньому запала тобі у душу, перемінила те, як ти взагалі дивишся на світ, як мислиш, як відчуваєш, то ти ж не думаєш: “О, мені подобається універсальність образів цієї картини” або “Я люблю це полотно за те, що у ньому відображені загальнолюдські цінності”. Мистецтво всі люблять зовсім не за це ” або “. Ти бачиш одну картину, я – іншу, в альбомі з репродукціями вона зображена і зовсім інакше, дама, яка в сувенірній лавці купує листівку з її зображенням, бачить щось взагалі своє, я вже мовчу про людей, від яких нас с тобою відділяє час – за чотириста років до нас, за чотириста років після нас, – ніколи картина не викличе двох однакових реакцій, а у більшості не викличе ніякої реакції взагалі, але справжні шедеври, вони текучі, вони вже зуміють просочитися тобі і в серце, і у свідомість з самих різних боків, абсолютно незвичайним, особливим способом”.

Тут мимоволі задумуєшся про людей, для яких мистецтво – це своєрідний сенс життя. Такі люди можуть самі творити його, можуть лише мовчки споглядати роботи інших, можуть реставрувати, продавати твори мистецтва, а можуть і володіти ними, часом навіть незаконним чином. Інколи це виливається в маніакальну пристрасть торкнутися прекрасного, докласти руку до вічності, постійно переживати цей солодкий трепет зіткнення з непізнаною істиною, естетичне задоволення без кінця та краю: “Кожному галеристу, кожному антиквару такі траплялись. Речі, які щезають та з‘являються знову. А для когось ще, не для антиквара, це буде не річ, а місто, колір, час доби. Цвяшок, за який зачепиться твоя доля”.  Письменниця переплітає мистецтво з життям та смертю, возвеличує його, закликає шукати в ньому відради, спокою, мудрості: “І в розпал нашого вмирання, коли ми прокльовуємося з грунту і в цьому ж грунті безславно зникаємо, яка ж це пошана, який тріумф – любити те, над чим Смерть не владна. Не тільки катастрофи і забуття слідували за цією картиною крізь століття ­– але й любов. І поки вона безсмертна (а вона безсмертна), є і в мені крихітна, яскрава частинка цього безсмертя. Вона є вона, буде. І я додаю свою любов до історії людей, які теж любили красиві речі, вишукували їх скрізь, витягали з вогню, шукали їх, коли вони зникали, намагалися зберегти їх і врятувати, передаючи буквально з рук в руки, звучно вигукуючи поміж уламків часу наступне покоління тих, хто буде любити їх, і тих, хто прийде за ними”.У цій цитаті пані Тартт, звісно не навмисно, дає відсіч футуристам, які колись давно заперечували мистецтво, як таке, що не приносить ніякої користі. Мистецтво може стати для когось цілим світом. А ось чи добре це, чи погано, – це вже інше питання. Врешті, для чого ми, власне, беремо книгу Донни Тартт до рук? Чи не для того, щоб насолодитися прекрасним вербальним про прекрасне живописне? Чи не для того, щоб поринути у естетичне забуття тривалістю аж у 800 сторінок? Погано тільки, що перекладу на українську мову ще немає. Але він неодмінно має з‘явитися, як і переклад на багато інших мов світу.

Автор і переклад цитат: Наталія Пищик

Фото: з Інтернету