Олена Скляренко : «Для мене кожна вистава – це екзамен! Іспит!»

*Олена Олександрівна Скляренко – актриса Першого українського академічного театру для дітей та юнацтв.
 Олена Скляренко у розмові відкрилась мені як невимовно гармонійна та привітна жінка з чудесним почуттям гумору і казковим заразючим сміхом. Актриса люб’язно запросила мене до себе додому, де у теплій і трішки театральній атмосфері мизмогли плідно поспілкуватись.

Цікаво, як зародилося в вашому серці бажання пов’язати своє життя з театром?

В моєму серці бажання займатись театром було з дитинства, мені було цікаво. Проте, якщо сказати чесно – у мене не було мрії стати актрисою. Просто в дитинстві у мене були потяги до переодягання, до вдягання різного красивого вбрання. Моя мама мала гарні плаття, халати і я дуже любила зробити з себе якусь принцесу чи королеву, але цевсе дитячі речі, це смішно.
Реальне бажання стати актрисою у мене з’явилось аж в інституті. Хоча, вступала я туди не з метою працювати на сцені, а для того щоб бути диктором. У нашій школі був радіо-гурток, яким керував наш вчитель з історії Павло Федорович, він мене і взяв туди, тому що у мене був гарний голос і вимова. Бувало навіть таке, що вчителька з української літератури, приходячи на урок, давала мені книжку і я сорок п’ять хвилин читала. 
У радіо-гуртку я вела репортажі, читала вірші і якось Павло Федорович мені сказав: «Знаєш, це була б непогана професія». Я задумалась.
А для того щоб бути диктором, треба вчитись у театральному інституті, та й усе, які питання? Я вивчила якийсь віршик, якийсь монолог, якусь прозу, пішла вступати і пройшла! Дуже випадково, ніхто навіть не сподівався. Для цілого класу, для моїх подруг це було щось незрозуміле – чому це я з довгим носом, ноги худі, руки худі і раптом попала в театральний інститут?! Для них це було щось, адже вони думали, що там мають
бути тільки красуні.
Коли я вже стала вчитись, у мене були прекрасні викладачі : Народний артист Росії – Євген Васильович Бондаренко і Народний артист Росії – Лесь Сердюк, який був курбасівцем в свій час. І власне, уже в інституті я почала розуміти, що це за професія. Як згодом мені пояснили, вже на четвертому курсі, що мене взяли як глину, як матеріал з якого можна щось зробити. І з тої глини
в решті-решт щось зліпилося.

Ви згадуєте про своїх викладачів. А от як гадаєте, чи сучасна акторська школа і навчання студентів у вишах набагато поступається тому, що було у час вашого студентства?
–

Ну це все залежить від того, хто викладає. Якщо в викладачі йдуть артисти, що не склались самі – це біда. До того ж, не кожен актор може бути викладачем, це абсолютно точно. Людина може бути тридцять разів Народний артист, а передати цей фах не зможе. 
Взагалі, я вчилась у Харківському інституті. Тоді, він уже був не театральний, бо його об’єднали з консерваторією. Проте наш театральний був окремо, ми тільки ходили в загальний корпус на усілякі загальні предмети, але переважно, ми займались у своєму невеликому двохповерховому театральному будиночку. Зараз його, на жаль, знесли. У нас там панувала дуже сімейна атмосфера, ми усі один одного знали. Там було 4 акторських і режисерських курси і ми всі були
як одна родина. До того ж, мені дуже підфортило з викладачами : Сердюк, Стеценко, Власюк, Черкашин.
В свій час, коли спілкувалась з студентами із Києва, зрозуміла, що у них все було зовсім по іншому. У нас велику увагу приділяли пластиці і гриму, на відміну від Києва, де чи їм не викладали, чи вони не ходили.
Тай те, що зараз відбувається – інше. Зовсім інше покоління, інше викладання, інші стосунки.
Усе зараз по іншому.

А ви сказали, що у вашому інституті викладали також грим і, на скільки мені відомо, у Першому українському театрі для дітей та юнацтва, ви зараз працюєте не лише актрисою, але й гримером. Тобто це навики здобуті ще у студентські роки?
 

Звичайно! Зараз уже ніхто не вміє гримуватись з тих молодих, хто приходять до театру. Принаймні у Львові студентів акторського вчать гримуванню всього пів року, і тому вони поняття не мають що це таке. Вони не знають як зробити обличчя старшим і ще безліч цікавих нюансів. А у мене викладачі були супер, тому так, це все залишилось іще з тих часів. Вмію, можу
навчити. (посміхається)

Як відомо, ви дебютували як актриса у Харківському театрі юного глядача, якими були ваші перші творчі кроки?
 

Все розпочалось із вистави «Робін Гуд». Потім навіть вийшла платівка з її записом. Музику до неї написав харківський композитор Марк Кармінський. Я грала роль Клорінди, однієї з доньок Шерифа Нотінгемського. Клорінда була противна і не хороша дівчинка, ну і звісно, її грала я.
(сміється) Звичайно, з моєю ж то зовнішністю…
Загалом, у театрі тоді була дуже хороша атмосфера: мене дуже добре прийняли, з увагою. Всі посміхались, допомагали по-всякому. І під час вистави був такий прийом: якщо потрібно було заграти пісню, на сцену виїжджав 
рояль з концертмейстером і під його 
акомпанемент, усі хто був задіяний – співали. І у мене був романс у цій виставі, якось прийшов композитор, подивився, як я працюю і сказав: «Леночка, ну вы прям как Клавдия
Шульшенко!». Сміху було!
От такою була моя перша роль. Пам’ятаю її, тай усі сто двадцять пам’ятаю. 

Чи можете поділитись своїми методами як краще розбирати образ і створювати його? 

 У кожного щось є своє, розумієш? Важко сказати… Принаймні, коли дістаєш роль, по собі знаю, то скільки б років ти не працював в театрі, кожна роль – чистий аркуш паперу і ти не знаєш узагалі нічого. Якщо хтось бере роль і кричить: «Ооо, я вже знаю як я це буду грати!» – не правда, не може бути.
Кожен має свій підхід для цього. Іноді буває так, що ти працюєш-працюєш, а нічого не виходить, нічого тобі не спадає на думку і раптом, через місяць-два тобі щось таке «клац» – попав і сам не знаєш звідки воно взялося.
Ну є одна річ, як казав мій чоловік, режисер Володимир Скляренко: «Потрібно у ролі знайти больовий момент: чому цей персонаж саме такий, що змушує його чинити так чи інакше». Потрібно додумуватись і дошукуватись до кожного слова.
Щоразу дуже страшно починати роботу, дуже страшно, ти нічого не знаєш і усе пробуєш як уперше. Іноді буває навіть, що потрібно відкласти роботу на певний час, дати їй визріти, щоб потім робота пішла.
Тут не можна сказати якихось особливих секретів. Тут просто треба дуже багато працювати, думати, пробувати.
І от до сих пір, кожного разу боїшся. От наприклад «Олівер Твіст», для мене кожна вистава – це екзамен! Іспит! «Здаєш», а потім чекаєш суду пана Валька. А ще, кожного разу усе по-іншому, однаково не буває ніколи.

Щодо режисури, на скільки мені відомо, найбільш плідний творчий тандем у вас був із Адою Куницею. Поділіться, яка особливість була у вашій із нею роботі? Чому саме вона, як режисер, відіграла на вашому творчому шляху важливу роль?

Я знаю, яка в мене була особливість – вона мене дуже любила, поважала як характерну і комедійну актрису. Тому вона давала мені ролі. Я була зайнята майже у всіх її виставах. Якесь у неї таке відношення було цікаве, вона була взагалі дуже цікава, проте закрита людина. Пробитись до неї було дуже тяжко, але я розуміла те, що вона вимагала. У неї була така система: кожну сцену ми розписували достеменно – завдання, надзавдання, наскрізна дія і т. д. Навіть епізоди розписувались. Вона вимагала того, щоб ми собі це мали в голові.
Також була у неї така манера, що після читки п’єси, ми виходили на площадку і вона казала нам забрати тексти і говорити. Ми мали ситуацію і позицію нашого персонажа і повинні були шукати відносини з партнером. Це було так цікаво, надзвичайно цікаво! Вона
давала нам багато, дуже багато…

 

А от серед сучасних режисерів ,які діють на теренах Львова, кого б ви могли виділити? Чиї роботи вам до смаку?

Скажу, що те, що я бачила в театрі Кучинського – мені подобається. Не все, але кілька вистав дуже потужні. Мені подобається його принцип роботи. На кількох виставах сиділа і отримувала задоволення. Ну і звичайно, коли мій син Олексій гастролював у Львові, разом з театром Романа Віктюка, я відвідувала їх постави.
  Отже підсумовуючи, звісно хочеться, щоб було більше талановитих режисерів, хороших п’єс і щоб молодим акторам було на чому розвиватись і будувати свій творчий шлях.

З актрисою розмовляла
Анастасія Квятківська