ARTarea – інтернет-журнал журналу «ARTarea»
Всі ми в житті ходимо понад прірвою і раз по раз заглядаємо у її бездонно-примхливі зіниці. Часом ми ховаємося від тієї прірви, намагаємося віддалитися від її передмогильної холоднечі. Та це не вдається, адже сховатися від того, що визначає все людське існування неможливо. Саме постійне передчуття кінця надає життю якоїсь гостроти і відваги.
Твір Івана Багряного «Людина біжить над прірвою» не антивоєнна агітка, не динамічний, гостросюжетний бойовик. Це сповнене надзвичайної психологічної глибини і сміливості філософське полотно. У певному сенсі публіцистичний роман. Адже практично на кожній сторінці ми зустрічаємо такі влучні, болісні цитати, що здається, ніби письменник підсвідомо звертається до нащадків у пориві захистити їх від війни. Це ніби страшне пророцтво нам, українцям сьогодення.
«Ні, він з цієї землі нікуди не піде! Ні на схід, ні на захід, ні на південь, ні на північ! Він буде на цій землі. І ніхто його з неї не зіпхне. Ні, не зіпхне! Можуть зітерти його тіло на порох, але не зможе ніхто зтерти на порох його душі, не зможе зігнати її з цієї землі. Помиляються ті. Хто вогнем і залізом прийшли йому диктувать свою волю» (Іван Багряний «Людина біжить над прірвою»)
Сюжет роману надзвичайно складний і до болю простий. У центрі оповіді архітектор Максим Колот – людина, яка все життя відстоювала свою національну ідентичність, доводила, що гідна права називатися українським інтелігентом в тоталітарній, обмеженій країні. Не дивно, що незабаром Максим потрапляє на Соловки. Вигартуваний в щоденній боротьбі за життя чоловік не ламається і таки повертається додому – у своє село на Полтавщині. Але тут його спіткає головне лихо – нещастя опинитися між двох ідеологій під час Другої світової війни. Для німців він ворог, бо інтелігент, який володіє неабиякими знаннями є загрозою для загарбника (слов’яни у нациському ідеалі мали стати лише слугами). Для росіян, тогочасних радянських воїнів, Максим складає ще більшу загрозу, «колабораціоніст» (бо ж опинився на окупованих територіях) та ще й щирий українець – адже говорить лише рідною мовою. Для тогочасної Російської імперії яка мала назву Радянський Союз такі люди просто зайві. Тобто Максим Колот стає потенційним мерцем, людиною без майбутнього. Тож не дивно, що відразу по приходу росіян на Полтавщину, Максим стає в’язнем таборів і весь час ходить на вістрі смерті. Його переслідує лише одна думка – втекти, повернутися на Батьківщину.
(партизани у Другій світовій)
Іван Багряний навмисне не ставить знаку тотожності між українцями і росіянами, навіть під час Другої світової війни, коли у нас був спільний ворог. Письменник наочно, яскравими фарбами показує жалюгідність тих росіян, які віддані «комуністичним ідеалам» є безпринципними нелюдами, здатними лише нищити і знущатися. Українців в творі зустрічається вкрай мало. Але ті, люди, яких все ж описує Багряний переважно є добрими, щиросердними але вкрай безпомічними в лещатах тоталітаризму. Війна у творі не виступає тлом подій. Навпаки, автор, постійно повертається до військових реалій, наголошує на присутності війни у повсякденні. Бомби, які блискавично розриваються, свист літаків, ворожі армії, які озброєним вихором перетинають биті шляхи сіл і містечок – це не рефрен сюжету, а органічна його складова. Від війни в романі нема порятунку. Це хіба думки, але й у них неможливо сховатися від того, що діється навколо.
«А земля тряслася, ніби вирішила розступитися, нарешті здійснюючи пророцтво про кінець світу й Страшний суд. Це, власне, розпочалося справжнє бомбардування, бо все, що було дотепер, то була, здається, іграшка, жарти. От тепер пішло все навсправжки. Дві світові потуги чомусь напосілися разом, і з усієї сили, і з однаковим оскаженінням на це бідолашне, беззахисне місто, мовби виконуючи вищу волю, бо ж це місто було таки грішне…» Іван Багряний «Людина біжить над прірвою»
(на передовій під час Другої світової війни)
Але книга «Людина біжить над прірвою» не є квилінням над долею людини під час війни, не є стражденним псалмом. Ні. Іван Багряний ставить своїх героїв в такі умови, що найкраще відтіняє два боки людського серця – мерзенність і доброту.. Письменник намагається дати відповідь на основні питання світобудови. Не такі банальні, як «що є зло», або «що є добро». Він намагається дізнатися, чи залишається у людині, яка винайшла каземати та страшну братовбивчу зброю ще часточка душі, чогось божественного? Адже під час війни особливо гостро стоїть питання Бога. Чи є якась Вища Справедливість, Вищий розум, або хоча б щось, що керує людиною і визначає її життя? Адже якщо людиною керує Бог, то як він допускає всі ті злодіяння? Всі ці знущання над дітьми, над старими, всю цю «юдоль страждань». Адже не могла людина завинити так, щоб мільйони людських істот ще на землі опинилися в пеклі.
(Друга світова, солдати в окопах)
Іван Багряний, як ніхто відчуває проблему стосунків людини і Бога під час війни. Напевно, тому книга починається з таких слів:
«А вони хрестили дитину.
Хата гойдалася від гримотіння страшних вибухів. Сама твердиня Бога лежала перед їх похололими душами, розторощена й обернена в руїни. Недавнє струнке чудо архітектури Растреллі, вищирилася вона проваллями й хаосом брил, перемішаних із кістьми, зяяла, й димилась, і сходила чадом. Прибіжище душ людських, символ могутности й святости, «неспалимої купини», непорушної сили й вічного покою, надія й підпора всіх стражденних і обтяжених — ця, як і інші, й інші, сходячи чадом, оберталась у прах».
Ще на початку роману ми маємо відповідь: Максим, пройшовши весь жах таборів, не втратив віри. Навіть під час війни, коли навколо гуде канонада, а єдиний собор їхнього села – «недавнє чудо архітектури» впало під натиском вибухів, він хрестить свою доньку. Значить, Максим не втратив і віри у людину, в те, що їй вдасться подолати зло свого серця.
Наступним елементом роману, який дає відповідь на питання віри в людей є символічна суперечка із Соломоном. Шкільним наставником Максима, який стверджує, що людина мілка, незмістовна істота. Що саме існування огорнене сенсом безвиході і безпідставності:
«В пил!.. І все… Ха–ха! «Душа»… «Ідея»… «Пориви»… «Людина–Бог»… «Любов»… Ха–ха–ха! Я вже сказав: блеф!! Ідіотизм. Людське «я»? Де?! Га–га–га! Чи людина щось може? Людина нічого не може. Як не може нічого пісок великих пустель. Лише як підніметься самум — пісок рухається стіною, й засипає геть усе, і засипає сам себе. Безвільний пісок… І все обертається в руїни. І насамперед у руїнах рипить пісок!.. Пісок, брат!.. Найбільша сила, яку я визнаю, це сліпий інстинкт руїни, який сидить у кожній такій піщині, — це сліпий, стихійний, непереможний рух до смерти…» Іван Багряний «Людина біжить над прірвою»
Однак весь свій страшний арештанський шлях, в час найважчих, нелюдських випробувань Максим залишається вірним своїй концепції:
…. «Я буду вмирати, та поки мого дихання в мені, я буду змагатись і буду квапитись хапати іскри сонця, відбитого в людських очах, я буду з тугою вчитися тайни самому запалювати їх, шукаючи в тих іскрах дороги з чорної прірви в безсмертя» Іван Багряний «Людина біжить над прірвою»
(на фото український письменник Іван Багряний)
Роман Івана Багряного «Людина біжить над прірвою» вражає своєю неозорою глибиною і своєрідним кінематографізмом. Адже ті яскраві кадри, які наводить нам письменник надовго западають в душу. Це і жінка, яка біжить біля арештантського натовпу і фанатично та натхненно хрестить в’язнів іконами, а потім падає, розстріляна автоматною чергою. Це і комуніст – воїн Червоної армії, «який скупався в крові багатьох людей», але виявив милосердя до чотирьох німців, вимагаючи дати їм хліб, бо: «Це люди! ЛЮДИ!». Це сімнадцятирічна санітарка «Янгол» (як подумки назвав її Максим), яка нецензурною лайкою змусила втікачів від війни та арештантів перевозити поранених.
Роман «Людина біжить над прірвою» це той твір, який довго не полишає читача. Бо це одна з тих книжок, які змінюють світогляд і змушують змінити свій стиль життя, переосмислити свої орієнтири. Зрештою задуматися над життям та смертю. Адже та людина, яка біжить це кожен з нас. А той скажений біг – це саме життя. Важливо лише в який бік ми будемо бігти? У бік зла – темряву, порожнечу, чи в бік милосердя і людяності – шлях, який давно вже накреслено людям.
«…Часом вам сниться сон: ви стоїте над страшною безоднею. Над такою безоднею, що у вас терпнуть не тільки ноги, а й терпне, холоне душа. І от вам треба над тією безоднею йти. І є лише тонесенька риска переходу понад самим краєчком, — і йти вам треба по тій тонюнькій–тонюнькій рисці, по вузенькій гривці якогось муру чи гірського хребта, на голокрутній висоті. Під вами така прірва, що лише туман сивіє десь унизу, а дна й не видно». Іван Багряний «Людина біжить над прірвою»
Автор: Оксана Бабенко
Фото з Інтернету