ARTarea – інтернет-журнал журналу «ARTarea»
Ще в глибокому дитинстві людина відчуває нестримне бажання щось зруйнувати, зламати, принизити слабшого. Це бажання проривається у найпростіших речах. Коли малюк ніжкою стає на попелястий тремтливо-піщаний замок, або коли ламає свою улюблену іграшку – розкручує залізну машинку, або відриває голову розмальованій ляльці. Що це? Жага пізнати неосягненний світ, чи підсвідомий потяг до деструкції?
Це питання ставить перед собою письменник Вільям Голдінг, на вік якого випало дві світові війни. Тож не дивно, що у його творі «Володар мух» проблема людської аморальності, всеохоплюючого зла постає особливо гостро.
«Я почав розуміти, на що здатні люди. Кожен, хто пройшов війну і не зрозумів, що люди творять зло, ніби бджола — мед, — або сліпий, або не має здорового глузду» (Вільям Голдінг)
Дуже відверто, навіть болісно показує прозаїк сутність людини. Групка хлопців-підлітків і шестирічних малюків опиняються на безлюдному острові. Фактично це маленьке людське суспільство закинуте на Землю. Адже свідомість дітей – це ніби чистий жорсткий диск. Це сутність неандертальців. Адже колискою людства було своєрідне дитинство у період кам’яної доби.
У цій дитячій країні відразу з’являються два табори. Інтелектуалів, тобто людей, які прагнуть повернутися до цивілізації, і Мисливців – ті, що живуть сьогоденністю, прагнуть лише смачно їсти, вбивати звірину і спати. Гімном других стає моторошна пісня:
«Звіра бий! Горлянку ріж! Випусти кров!». (із твору Вільяма Голдінга «Володар мух»)
Чи не нагадує це тубільські ритуальні пісеньки первісних племен? Звісно нагадує. Але чим кращі люди ХХ-ХХІ століття? Та нічим. Адже все одно, кожного дня відбуваються жорстокі вбивства, точаться кровопролитні війни, а отже звір, первісний гнів живе в кожному з нас. Ніжні пута цивілізації притуплюють наші первісні інстинкти, але голос крові, потойбічного зла живе в кожному. Як генетичний код, він закарбований у надрах нашої свідомості, у хитросплетінні нейронів у мозку і душить нас. У снах, у позасвідомих думках ми думаємо про жорстокість. Це доводить низка стрічок-жахіть, телевізійних новин, які вже не здаються нам чимось дивним. Ми звикаємо. Звикаємо до нелюдського поводження. Адже межа між ЛЮДСЬКИМ – моральним,високим, етичним і НЕЛЮДСЬКИМ – жагою вбивства, помсти, бажанням бачити повільне стражденне вмирання, стирається…
«Ясний світанок ще міг відповісти – так: але пітьма і смертельні жахіття відповідали – ні. Він лежав у пітьмі і знав, що він вигнанець». (із твору Вільяма Голдінга «Володар мух»)
Чи можна сказати що мухи – це лише символ розплати? Ні. Мухи у повісті Голдінга ширше поняття. Це люди. Наші тіла, хоч і відрізняються від мушиних, такі ж крихкі і беззахисні. Смерть може настати так само миттєво. І тоді пітьма, як вуаль темної сутності огорне нас своїми лапками. Але людина може змінити цю ситуацію. Якщо буде думати. Якщо озирнеться навколо і спробує осягнути цю ганебну, передсмертну хворобу нашого суспільства. ООН, Декларації прав людини, всі прийняті конвенції і Караван миру разом взяті не роблять нас кращими. Якщо це лише пусті слова, вигадані людьми, то вони нічого не важать. Слова мають підкріплюватися діями.
«І посеред них, брудний, розпатланий Ральф ридав над колишньою невинуватістю, над тим, яка темна людська душа» (із твору Вільяма Голдінга «Володар мух»)
Чи знаємо ми межу темряви людської душі? Знаємо. Людство побачило свою межу і жахнулося тоді – під час Першої світової, під час Голодомору, сталінських репресій, під час Другої світової. Коли з жіночого волосся робили матраци, а татуювання вирізали разом з шкірою і цими візерунками обгортали абажури. Коли був впроваджений конвеєр смерті. Але чи можемо перейти цю межу? Вдосконалюючись у методах вбивства, вигадуючи все більш вишукані ми «розвиваємось». Розвиваємося по дорозі до КІНЦЯ. І коли у двері нашого світу постукають трохи знервовано, рицарі Апокаліпсису це не буде несподіванкою. Так як пекло непомітно проникло у нашу реальність і стало звичним явищем на землі. Залишається лише згадати старий і вічний студентський гімн
Gaudeamus igitur, Отже, будемо веселитися
Juvenes dum sumus! Поки ми молоді!
Post jucundam juventutem, Після приємної юності
Post molestam senectutem Після важкої старості
Nos habebit humus! Нас візьме земля
Але у нас завжди є вибір – веселитися і танцювати на кістках. Чи огорнутися вишуканими шатами екзистенційного смутку і спробувати змінити все. Поки ще не пізно.
Автор: Оксана Бабенко
Фото: з Інтернету