«Сарана»: хто кого з’їсть першим?

Химерні герої різного віку, криві палиці, кошики, драбина посеред сцени, готична музика… Вистава «Сарана» є специфічним поглядом на проблеми вічного рангу. Герої чітко не кажуть тобі: що й до чого, і хто така сарана. Глядач повинен сам розвивати уяву та мислення.

«Сарана» є виставою доволі повчальною. Вона про стосунки батьків і дітей, трагізм старості та немічності, брудну політику, сімейні нюанси та призначення людини. Один із героїв п’єси Макс (Петро Микитюк) каже таке: «Життя – це міраж. Ніхто не замислюється над тим, для чого живе, який слід залишить після себе. Ми станемо просто крапками у історії».

Люди чомусь часто уподібнюються до сарани. Стають злобними, корисливими, безчуттєвими. У пошуках успіху, задоволення, слави забувають навіть турбуватися про найближчих – батьків.

Сьогодні  батько Дади (Наталія Марчак) та  Фреді (Володимир Губанов) у інвалідному візку, із вимкненим мозком. Наче вже й не особистість, немає про що із ним говорити, краще не думати про це. Однак колись він врятував своїх дітей від нападу сарани, ризикуючи власним життям.

До Жанни (Тетяна Ткаченко) приїжджає  матір (Людмила Петруленков), та донька не звертає на неї зовсім уваги, говорить по телефону із чужими їй людьми, потім сердиться, лається. Звинувачує у власній самотності  свою маму.

Чи всі герої таки не люблять своїх батьків? Ні, люблять, однак керуються тезою: «Я маю право на своє власне життя». Але ж воно у них ганебне через цю зневагу та черствість.

Вистава оповита легким туманом, проникливим дзижчанням, диким вереском та дзеркальним сумом. Вона дає можливість поглянути на світ дещо збоку, застерігає від фатальних помилок та трагедій скалічених душ.

P.S. Вистава-притча «Сарана», за текстами Б. Свербляновіч, адаптована режисурою Ярослава Федоришина в художньому обрамленні Алли Федоришиної. Львівський академічний театр «Воскресіння».

P.P.S.  «Люди не бояться смерті. Вони бояться старості».Катерина Воронова