Важливе
Похмура картина російської дійсності

Похмура картина російської дійсності

       Ми зробили головне – під час Революції Гідності усвідомили, що попри певну русифікацію є українцями – етнічними, за переконаннями, підсвідомими, але Українцями. Оце усвідомлення дало нам змогу подолати ненаситну гідру минулої влади, допомагає і тепер боротися із зомбованим ворогом під назвою озброєний росіянин.  Але як подолати цього ворога? Або як допомогти ворогу подолати власну агресію?

    Це складне філософське питання насправді можна трохи спростити. Потрібно просто подивитися фільм. Цей фільм вийшов у 2012 році і вже не є чудовою новинкою, але він злободенний, бо показує Росію без ретуші, в усій правді. Цей фільм має дивну назву «КОКОКО». Ця назва чимось виправдана. Бо у стрічці про яку йдеться головне не сюжет. Головне тут художня деталь і елемент протиставлення.

   Знайомляться дві жінки. Одна це скромна рафінована інтелентка, яка лише такою здається. Інша-дівчина із російської глибинки, неосвічена, яка прагне до простих життєвих насолод, одягнена вульгарно.

фотоком

   Але це лише перший погляд. Сценарист використовує дуже вдалу технологію контрастності. Жінки, які  силою обставин потрапляють в одне життєве середовище *(мешкають у спільній квартирі) відкривають свою сутність. Щоб втекти від депресії, вони випивають. Щоб виказати свою позицію ходять на мітинги (але це нічого не дає).конституція

Квартира навмисне весь час перебуває ніби у півтемряві завдяки цьому художньому прийому дві людини, про яких власне ідеться, виходять на перший план з усіма своїми плюсами і мінусами. Безвихідь, депресія, агресія прориваються назовні. Це не класичний образ жінок. Вони самотні, покинуті, озлоблені. Вони сваряться між собою, але співають народних пісень. Похмура дійсність, обставини життя, зубожіння тиснуть на них. Але втекти немає куди, попереду лише присмерк, банальні дешеві радощі.

   Режисер Авдотья Смирнова чесно і дуже тонко показує  характер росіян, їхню поривчастість, підпадання під впливи, намагання скрасити свою неотесану сутність наукою, але безрезультатно. Ніби художник епохи раннього Ренесансу, мисткиня згущує фарби, вона подає гіперболізовані, болючі образи. Це радше не констатація дійсності, а крик про темну безвихідь. Натяк на те, що так далі жити не можна.

  Переглянувши це кіно залишається осад смутку. Це не легкий елегійний смуток. Це смуток співчуття. Співчуття до того суспільства, яке у сучасних обставинах поглинуте брехнею, пропагандою, засиллям агресії.  

Автор: Оксана Бабенко

Фото з Інтернету