Близька-далека війна

Колись слово війна не відлунювало болем у наших серцях. Колись слово війна було лиш  стосом пожовклих сторінок і чорно-білими кінострічками. Сьогодні війна – це не романтика минулого, це білий дим на скронях сучасних людей і всеохопний жах, який сковує думку.

Кожного дня біжать криваво-невпинні стрічки новин і нема цьому краю. Ніхто не знає коли  і як прийде кінець цій війні. Війні, яка визрівала давно.

Колись у 5 класі я сказала своїй подрузі «у часи Другої світової я пішла б на фронт наступного ж дня після її оголошення» . Тепер розгорається священна битва за Незалежність України, за те, щоб наша нація була і далі, але я не на війні, я вдома.

Щоденно на екранах телевізорів ми бачимо обличчя солдатів, бачимо попіл боїв на їхніх обличчях. І у серцях наших також попіл.

Що відчуває солдат, який добровільно іде у військкомат? Може йому здається, що він грає у велику лотерею, а ціною виграшу буде життя? Солдат напевно відчуває більше не страх померти, а страх втратити свій мікросвіт після повернення. Кожного дня вони гинуть десятками, їхні імена записані у надрах нашої тремтливої підсвідомості і по закінченню війни ці імена замайоріють у наших мозках червоними уламками душевної порожнечі.

У мирному житті у нас все вивірено.  Дім-робота, університет, школа, родина. Нібито сіра буденність, але це те, що ми найбільше любимо, той світ, що збудували для себе  ми самі. Якщо вже йдеш туди,за лінію мирного життя, то хочеться принаймні знати, що твої мати і батько живуть собі далі, що їх не розбив параліч чи інфаркт. Від тривоги за сина чи доньку. Ти покидаєш свій затишний курс  університету, і разом з тим покидаєш всі свої плани – на завтра. Бо ефемерного завтра, яким по суті і живе кожна людина, може БАНАЛЬНО не настати.

Можна ж залишитись. Вдома. Можна сидіти у своєму вишневому саду (де ще є трохи вишень) і дивитися на цей світ, який ну СТРАШЕНННО прекрасний, їсти щось смачненьке (в армії лише американський сух. пайок), ніжитися на сонці у легкому літньому вбранні (не у формі) і їсти улюблене морозиво (шоколадне ріжок, або з ягодами) і закрити вуха долонями. І не чути канонади війни з телевізору, і не бачити як вулицями твого села, чи міста ходять біженці, як можливо десь зараз помирають твої однокласники. Бо як кажуть деякі «зрілі» люди: «Кто развязал єту войну? Кому она нужна? Результата все рамно не будет. Сдесь нет победителей» . Так хочеться скласти зброю навіть моральну, і ніби це вже не ти співав того морозяного з присмаком дощу листопадового вечора Гімн України – той самий, від перших же акордів якого сьогодні хочеться плакати.

Так, наша держава нещаслива. Вона нещаслива, їй всього лише 22, а коси її опалені вогнем революцій і війни, якої нібито нема. Але вона є, не у вічках телевізорів, не у беззоряних очах наших ноутбуків, смартфонів,телефонів. Вона є у цій страшній небуденній реальності, від якої хочеться втекти, але нікуди. Оте нікуди тремтить на устах, застигає в очах, електризує повітря спокійних нібито вулиць. І може донеччан не треба визволяти. Вони ж бояться брати в українських військових хліб, і коли наш літак падає бездиханним феніксом на цю политу ГРАДОМ землю вони аплодують і кричать «УРА».

Їх не треба визволяти. Не треба визволяти когось, кого ти не знаєш, і хто не знає тебе, і можливо саме українця, не росіянина, вважає окупантом.  Треба визволити СЕБЕ. Нашу країну, яка бідна, розтерзана,  але трохи щаслива, адже попри її матеріальну скруту, так багато самовідданих, чесних і можливо погано озброєних людей стало на її захист .

Життя нібито продовжується. Але не хочеться співати, ходити на дискотеки, слухати пісень, не хочеться радісного блюзнірства. І дивитися новини більше не хочеться. Єдиний вихід –  піти туди звідки не завжди повертаються, або жити життям радісної комашки – вдалині від реальності.

(Есе)

Автор: Оксана Бабенко

 Фото з Інтернету