Якщо строго наслідувати рецепт, втрачаєш відчуття» або що життя здатне нам підносити?

Є ще один вид голоду: голод за дотиками, бажаннями, жагою… Адель («День праці»)

Серед гущі як будніх днів, так і вихідних, запланованих подій чи спонтанних рішень, сімейних або  професійних відносин , в окремі моменти життя на нас чатує ворог, що здатен не лише затягнути у глибоку депресію, яка може призвести  до ліні й апатії, а й насильно змусить втратити  вміння бачити сенс чи шукати натхнення у тому, що навколо, тому, що донедавна робило по-справжньому щасливим. Його причини можуть бути різноманітними: тебе або покидає ще вчора вірна і готова в будь-який момент прийти на допомогу кохана людина, яка чи то назавжди відходить, чи просто знаходить когось іншого; через забаганку когось із робочого колективу, швидше за все, того, хто відчув конкуренцію, тебе звільняють з  роботи, місце на якій ти виборював з останніх сил та ні на мить не припиняв мріяти про виняткову нагоду поєднувати корисне з приємним, виконуючи улюблену справу;  або ти сам впускаєш його у свій внутрішній світ, а він зсередини починає клаптик за клаптиком руйнувати твою сутність…

Самотність, мабуть, одне із найбільш небажаних відчуттів і станів людської свідомості та душі, але разом із тим річ, яка, мабуть, дається нам неспроста. Можливо, для переоцінки власного життя, віднаходження виходу зі складного становища чи усвідомлення того, яким для нас дорогим може бути те, що ми втрачаємо, але ще здатні повернути. Із тим, що її слід трактувати двояко, погоджується й ізраїльський романіст Амос Оз, який вважає: «Самотність – це як удар важкого молота: скло воно розіб’є вщент, але сталь загартує». Отож, чи перепона це, чи ще одне випробування, яке варто долати та виносити з нього гідний для себе урок

Тема самотності знайшла відлуння і у фільмі «День праці», який у 2013 році відзняв американський і канадський режисер Джейсон Райтман, виступивши в ньому водночас продюсером і сценаристом. Дія фільму проходить у  спекотне літо 1987 року, яке торкнуло й невеличкий штат на північному сході Америки Нью-Гемпшир.  Головна героїня кінокартини, мати-одиначка Адель Уїллер (Кейт Уїнслет), живе в окремому заміському будинку та виховує 13-річного сина Генрі (Гетлінг Гріффіт). Вчинок чоловіка Джеральда (Кларк Грегг), який залишив Адель, надавши перевагу своїй секретарці, додав смутку та болю й у так непросте життя жінки, позначене втратами. Вона рідко виходить з дому, при звичайних буденних справах у неї  дрижать руки, лише раз на місяць разом із сином вони їдуть до центрального супермаркету, в якому продавці, зустрічаючи їх, жартують: «Скуповуєтеся, наче перед торнадо». Боязливий і тремтячий водночас погляд, несміливість та невпевненість у рухах, велике прагнення до майбутнього, що пліч-о-пліч крокує з невизначеністю. А також – закоханість у кохання, – саме такі риси притаманні Адель. Власне, Генрі й залишається її єдиною радістю, яка викликає в жінки  відчуття потреби хоча б у когось: він старається принести у похмурі дні мами промінь світла, а вона пишається, що виховала такого хорошого хлопчика, який у майбутньому стане надійною опорою як своїй сім’ї, так, можливо, і їй.

Одного разу, завітавши до супермаркету, мама із сином зустрічають Френка Чемберса (Джош Бролін), який мало не наказує підвезти його до їхнього ж дому, щоб перепочити кілька годин та вгамувати рану, що кровоточить. Лише вдома Генрі з Адель, дивлячись вечірні новини, дізнаються, що подорожній є злочинцем, якого засудили за вбивство дружини, а втік він із госпіталю, в якому йому зробили операцію щодо апендициту. Зараз Френка розшукує поліція, яка посилила контроль і в тому кварталі, де живе матір із сином. Почуте не те, що приголомшує їх, а спричиняє сумніви стосовно того, чи можна взагалі довіряти такій людині. Хоча але гість запевняє, що до вечора зникне з домівки, сівши на найближчий потяг. Однак через те, що в календарі вихідні, і жоден залізничний транспорт не проходить колією, Френку доводиться залишитися. Щоб компенсувати клопіт, завданий сім’ї, він допомагає по господарству: лагодить автомобіль,  миє в домі підлоги, чистить від торішнього осіннього листя дах, а також готує їсти та вчить Генрі грати у бейсбол. Відчувши безкорисну руку допомоги, Адель також залишається вдячна нежданому гостеві – навчає його румби, оскільки обожнює танці. Спільна справа, що зближує трьох – це випікання абрикосового пирога. У кінокартині його приготовлення стає своєрідним візуальним рецептом. Після цього глядач, напевно, почне розуміти, скільки мужності, твердості, бунтарства та, разом з тим, ласкавості й готовності подарувати щастя переплелося у в душі цього чоловіка? Але яке минуле криється за його постаттю, Адель ще не відомо…

Френк знайомиться зі ще одним хлопчиком – хворим сусідом Беррі, за яким приглянути Адель просить  його мати Евелін (Брук Сміт). Розчулюють моменти, коли хлопчик щиро радіє грі у бейсбол, хоча виконує у ній лише роль спостерігача, та докладає  важких  зусиль, щоб вимовити навіть найкоротші слова. При матері, яка зайшла, щоб його забрати, не виходить у нього сказати і про те, що Френк є злочинцем, оскільки Беррі впізнав його на фотороботі, який вкотре показали по телевізору. Схвильований, він мало не кричить від такої новини, за що дістає ляпаса від Евелін, вчинок якої вселяє у глядачів ненависть до жінки.

Френк розуміє, що поліція ось-ось знайде його, тому разом з Адель вони вирішують перетнути кордон і поїхати до Канади. На прохання матері, Генрі їде в бібліотеку, щоб почитати відомості про країну, де вони житимуть. Там зустрічає доволі сміливу та зверхню дівчинку, що зайнята вивченням своїх прав. Познайомившись ближче та розповівши одне одному про устрій у їхніх сім’ях, хвацька тінейджрка попереджає хлопця: від сексу люди втрачають голову, тому пройде час і чоловік, який одного дня випадково завітав до домівки Генрі, може його звідти висунути. З однієї сторони, хлопчик не підтримує її слів, вважаючи, що Френк є хорошим і гідним чоловіком, та з іншої, помічаючи, що відносини між Адель і ним переходять у кохання,  після роздумів, вирішує написати листа своєму татові, в якому повідомляє про місце перебування злочинця.

Вже майже готова переїхати до Канади, взявши велику суму грошей у банку готівкою та зібравши речі, Адель  знову почувається невпевнено, хоча Френку зізнається: поїхати з цієї в’язниці вона мріє все життя і саме свобода – це головне її прагнення. Але чи буде він із нею навіть тоді, коли вона не зможе подарувати йому дитину? Адель розповідає чоловікові, що після народження Генрі її тіло почало не слухатися: вона тричі вагітніла від Джеральда, але втрачала плід, не виносивши його навіть кілька місяців. Надію подарувала четверта спроба: про вагітність пара не розповідала нікому, а під час пологів відчувала радість, та недовгу, оскільки малюк народився мертвим. Після таких ударів Адель зрозуміла, що ця тема назавжди закрита в її житті. Та й Френк потерпів зраду: будучи молодим та повернувшись з війни у В’єтнамі до дівчини, яка народила сина, згодом він дізнається, що не є його батьком. Почувши цю новину, він штовхає дружину до металевої батареї. Удар виявився смертельним. Поки Френк усвідомив, що жінка нежива, у ванній втопився її малюк…

Ось-ось сім’я намагається виїздити з будинку, як приїжджає поліція. Френка арештовують, після суду на нього чекає довгий тюремний  термін, тоді як Адель з сином марно оббивають пороги судів, щоб довести: засуджений не заподіяв їм жодної шкоди…Проходять роки, у Генрі з’являється дівчина, згодом – сім’я, а також свій бізнес: він відкриває невеличку  пекарню. Адель же чекає Френка із тюрми, а після того, як його випустили, пара знову живе разом.

Кінокартина не перенасичена різкими поворотами, динамічними лініями сюжету, навпаки, її характер можна описати, у певній мірі, парадоксальним словосполученням «спокійна заінтригованість», хоча асоціювати його із скудністю також не потрібно. Звісно, плавний перехід кадрів і планів, вміло відзняті крупні плани, вдало вплетені ретроспективні моменти, які відкривають юність Френка, ніяк не можна віднести до гострих елементів фільму, але саме вони відкривають його сенс. Невід’ємною у цьому є і гра акторів: на знімальному майданчику вони втілилися у ролі, цим самим підтвердивши як свої таланти, так і підкресливши суть фільму, яка полягає у таких словах: що би життя не відбирало у нас, воно здатне і давати. У фільмі жінці, яка була на межі цілковитого відлюдництва, випадає чудова можливість відчути себе потрібною та, зрештою ж, бажаною, нехай і зі злочинцем, в якому також існують людські якості, і для якого людська вартість не вимірюється матеріальними основами, а духовними.  У 2014 році фільм номінували на «Золотий глобус» за кращу жіночу роль у драмі.

Автор: Юлія Девда