Поколінння «чесної» пропаганди?

Святкуватимуть 9 травня. Для когось це свято великої вистражданої перемоги, а для когось не свято, а день смутку. І всі сторони цього конфлікту по-своєму праві. Тут немає «неправильної» точки зору, є просто свої погляди на проблему.

Для багатьох сучасних людей ветерани, колишні солдати, видаються комуністичними фанатиками, дивними «зазомбованими» людьми, які були готові загинути «За Сталіна», «За Родину» – тобто за страшного божевільного тирана і за репресивну машину під назвою Радянський Союз.

Одна моя знайома прочитала книгу Світлани Аліксієвич про Другу Світову і була вражена – чому оті люди так віддано любили Радянський Союз? Хіба можна любити щось штучне, насильно нав’язане?  Це питання змусило мене дуже глибоко задуматись над цією проблемою. Про людей, які пережили Другу Світову,  а у 30-тих втратили когось зі своїх рідних під час репресій, або під час Голодомору, але все одно любили комуністичну систему, любили свою землю і свій народ.  Спробуймо ненадовго «зануритися» у ту епоху, відчути себе частинкою минулого.

«Від нашого класу у мене залишились спогади і одна фотографія. Груповий портрет з класним керівником по центру, дівчатками навколо і хлопчиками скраю. Фотографія потьмяніла, а оскільки наш фотограф старанно наводив на викладача, то краї, стерті під час зйомки, зараз остаточно розпливлись; іноді мені здається, що розпливлись вони тому, що хлопчики нашого класу давно відійшли у небуття, так і не встигнувши подорослішати, і риси їх розпорошив час». Борис Васильєв «Завтра була війна»

Що може відчути людина, коли усвідомить, що від її класу, університетської групи залишилася жменька людей?  Напевно,  певний розпач. Адже ми несвідомо ототожнюємо себе з однокласниками, чи одногрупниками – це наше покоління, наш час. Якщо втратити зв»язок із цим поколінням, відчути, що його не залишилося, то знайдеш у своєму серці порожнечу.

Покоління вільної несвободи

Їхнє покоління було першим, яке виросло у країні під назвою Радянський Союз. Кожного дня вони чули ніби мантру розповідь про те, як погано жилося при царизмі, і як гарно стало жити тепер – у світі вільних робітників. Їм нав’язувалася думка про «капіталізм, який загниває», про Леніна, що ставав буквально ідолом в їхніх очах. І що ж виходило? Таким чином розповідалася красива казка про вдосконалення світу через самовдосконалення. Вони не покладаючи зусиль працювали на благо суспільства. Важливою умовою виховання молоді була мілітаризація – їх виховували на «кумирах» Жовтневої революції – на образах Чапаєва, Дзерджинського. Ніхто не задумувався, що ці люди були кровожерливими чекістами, їхні біографії ретельно «підчищалися» та ідеалізувалися. Діти зростали під впливом цієї пропаганди і не намагалися задумуватися  над її сенсом. В ті часи не можна було задумуватися – за кожного думала партія.

Ось девіз того часу:

«Кожна людина народжується для певної цілі. І потрібно шукати свою мету, своє покликання. Потрібно навчитися відкидати випадкове, другорядне, потрібно знайти головне завдання у житті»

І відкидати «другорядне» (тобто особисте, інтимне) знову ж таки намагалися в школах, університетах. Молодь мала насамперед думати про суспільство, а не про кохання. Дуже яскраво ця тенденція відображена у романі Орвела «1984», коли  жінки носили спеціальні пов»язки на стегнах які символізували їхню асексуальність.

Комуністка-трударка, але не жінка?

Постать радянської жінки взагалі заслуговує окремої уваги. Жінки-революціонерки зазвичай вважали, що зовнішня краса – це далеко не головне, а важлива краса внутрішня. Косметика поволі втрачала актуальність. Одяг мав бути зручним і недорогим (спідниці стали коротші, підбори оголошувались атавізмом). Довге волосся, щоб не заважало відрізали. Таким чином у моду ввійшла стрижка «каре». Жінка часів революції часто курила, вживала у мовлені нецензурну лайку. Вона тепер не була «берегинею родинного вогнища». На зміну цього приходить жінка-народний трибун. Самовпевнена комсомолка, яка з блиском в очах відстоює ідею.

«Слово «комісар» для мами вирішувало все. В цьому понятті полягав символ її віри, символ честі, символ її юності. Слабкість була антиподом цього юного і нескореного слова» Борис Васильєв «Завтра була війна»

Така «штучка» мала нещадно боротися із «контрреволюційними» елементами, навіть вбивати. У часи революції інститут сім ’ ї також намагалися назвати «буржуазним». Суспільство певний час взагалі не могло визначитися чи потрібні зареєстровані шлюби, адже шлюб це також у певному сенсі несвобода. Підтримувалося «вільне кохання» під прапорами революції. Потім буремна романтика поволі згасає і жінки також змінюються. 20-ті роки приносять нові віяння у моді. Жінка знову відчуває потяг до косметики, стає ніжнішою. Але 30-ті знову вносять свої корективи. Тепер є жінка-робітниця. Самовіддана трударка полів, фабрик. Більшість свого часу і життєвого натхнення вона віддає роботі. Працює натхненно, вірить у комуністичні ідеали. До кінця 30-тих ця тенденція не змінюється.

Жінки виховували своїх дітей на тих ідеях, в які вірили самі. Таким чином вже у 30-тих суспільство набуває певного «радянського обличчя».

Радянське обличчя чи маска?

Це люди під впливом пропаганди, під впливом тоталітарного стилю життя. Вони не звикли сумувати, не звикли жаліти своїх ворогів. Якщо партія скаже «ворог», то та людина оголошувалася поза законом, поза суспільством. Для неї нема співчуття, нема виправдання. Вона насмілилася порушити систему. Висловлювати свої думки, переживання, сумніви стає «не модно». Там, де не можна сумніватися відбувається застій, навіть регрес. Адже саме сумнів породжує рух вперед. Це розуміють науковці, митці. Серед них було багато «недобитих» буржуазних елементів, або нащадків інтелігенції. Отож вони у своїх віршах, полотнах намагаються бодай тьмяно протистояти цьому штучному режимові. Вони ще не знають, що Сталін їх незабаром знищить.

Знищуються цілі пласти митців. Зараз багато-хто знає, що 90% спілки письменників України у 30-ті було репресовано. Система  не довіряє навіть відданим комуністам. Всі ходять на вістрі голки. Навіть за наївні віршики у стінгазеті можна було поплатитися роками свого життя. (Письменник Рибаков був репресований за випуск номеру студентської газети і 3 роки перебував у Сибірських таборах.)

Навіть пересічні громадяни починають задумуватися. «Чому стільки раніше шанованих людей виявляються ворогами, шпигунами, злочинцями?». Про судові процеси над політиками, науковцями, митцями постійно пише найвпливовіша газета Союзу «Правда». Як не вірити такому потужному виданню? Але попри це суспільство поволі, дуже поступово починає розуміти, що дехто з репресованих не є ворогом. Це відбувається десь на глибинному підсвідомому рівні. Вголос цього сказати не можна. Сказати – означає підписати смертний вирок собі і своїй родині, а ще може і друзям. Тому найбільш безпечним для дорослих мислячих людей є вірити у партію і виховувати у цьому руслі своїх дітей. Ніхто не наважується іти проти системи, бо все-таки вірить у ефективність державного устрою.

Вуаль комунізму і наївність

30-ті роки кінчаються. У школах, університетах навчається молодь. Вона романтично налаштована. Революція для неї  – це пісня свободи. Царизм – гідра поневолення. Ленін і Сталін – вожді, батьки народу. Вони вірять у інтернаціоналізм, вірять у те, що скоро комунізм переможе  і настане рай на землі.

– Знаєш у  чому сенс життя для Карла Маркса?

      – У чому? – спитала Варюха.

      – У боротьбі.

       – Колосально!

       – Не колосально, а геніально.

       Юрій Герман «Справа, якій ти служиш»

Коли відбувається революція в Іспанії всі тривожаться за іноземну державу, але знають, що комунізм переможе і принесе щастя іспанцям. Молодь не знає, що промайне ще кілька місяців і Німеччина нападе на СРСР.  Адже Пакт Молотова-Ріббентропа підписаний.  Люди вірять – «добрий» Сталін захистить свій народ, не дасть образити.

Стається непоправне – 22 червня 1941 року Німеччина нападає на СРСР. Про це по радіо оголошує диктор Левітан. Його теплий, але  строгий голос супроводжував громадян Радянського Союзу всю війну. Коли стається ця подія більшість школярів, студентів розуміють, що вони підуть на цю війну, і що будуть боротися до останньої краплі крові, до останньої кулі – так як вчили Маркс, Енгельс і Ленін.

Самовіддана чесніть у руслі обману?

Ці люди, завтрашні солдати, ще не знають якою буде ця війна. Не знають про масштаби німецьких військ, не знають  і про те наскільки радянська армія не готова до війни, наскільки не обладнана. Вони ще не знають, що повинні боротися не на життя, а на смерть, і що потрапивши в полон вже не будуть потрібні цій державі. Молодь навіть не підозрює, що незабаром отих красивих міст як Київ, Одеса більше не буде –вони будуть вщент зруйновані і переважно нквдистами, а не німцями. Вони не здогадуватимуться про страждання мирного населення на окупованих територіях і про те, що радянське керівництво мало дбатиме про безпеку «цивільних».  Не підозрюють мобілізовані і про те, що вони стануть «гарматним» м’ясом і що більших жертв ніж поніс Радянський Союз не понесе ніхто.

Одного разу до начальника Генерального штабу Жукова підійшов полковник. Вони стояли біля карти. Полковник доводив Жукову, що можна обійтися меншими жертвами, що не потрібно так ризикувати солдатами.  На що Жуков лише хмуро посміхнувся і цинічно промовив: «Ну і що, що солдати загинуть? Баби ще дітей народять».

Якщо постаратись, то Жукова можна зрозуміти. Радянська армія була настільки погано озброєна перший час, що аби стримувати противника була змушена утримувати натиск німців не якістю оборони, а кількістю жертв. Але ці його слова показують всю нікчемність життя людини у СРСР, її знеціненість. Громадянин був не просто володарем паспорта ( документа з любов’ю описаного Маяковським), але ще покірним  гвинтиком тоталітарної машини.

Німці, які воювали проти радянських військ були вражені радянським воїном. Такого безшабашного геройства, такої сліпої самовідданості державі вони не розуміли. Люди буквально лягали під танки, жертвували собою із якимсь маніакальним захватом. Серед німців побутувала така думка, що «ці радянські солдати настільки бідні і так погано живуть, що їм нічого втрачати». Але людині завжди є що втрачати: по-перше належність до родини, а по друге саме бажання жити, прокидатися, бачити природу, насолоджуватися їжею і т.п. Звичайно радянським воїнам було для чого жити і вони ішли на подвиг не лише через пропаганду. Воїни жертвували собою, бо любили Батьківщину, бо вірили, що своєю смертю зроблять світ кращим.

9 травня для кожного своє

Сьогодні ми можемо по-різному ставитися до ветеранів Другої Світової. Так, вони не були ідеальними людьми.  Так, після війни радянські війська чинили у Німеччині небачені мародерства, так ґвалтували жінок, так, не толерантно ставилися до полонених. Дійсно, енкаведисти і радянські солдати багато зла наробили на Заході України і воїни УПА мали одночасно протистояти радянським і німецьким військам. Усе це було. Але кажуть – на війні, як на війні. Адже війна  породжує жорстокість, породжує ненависть і жагу помсти. Але можливо треба бути просто вдячними цим людям, які врятували світ від нацизму? Адже варто лише собі уявити на мить, що Гітлер отримав перемогу. Яким би було наше сьогодення? Чи взагалі було б воно? Чи залишилися б на світі слов’яни, євреї, китайці та африканці? Світ набув би якоїсь деформованої,неповноцінної форми із  виключно «чистою» расою «досконалих» арійців.

Можливо 9 травня – це день перемоги однієї тоталітарної машини над іншою. Не нам судити, яка з цих систем була кращою – нацизм чи комунізм. Вони були породжені нездоровими історичними процесами 20 століття  і свідомістю окремих людей, які вміли маніпулювати масами. Напевно, краще буде якщо кожен сам визначить для себе: «Що це за день, 9 травня?».

Автор: Оксана Бабенко