Айседора Дункан – життя у димці білого хітону

 Це історія про танцівницю, яка була вільною. Яка навмисне ламала стереотипи, ішла проти суспільства, яка своїм танцем хотіла зробити світ краще. 

  Айседора Дункан. Що сьогодні здатне сказати нам це ім’я? Напевно нагадає про жінку, яка танцювала у грецькому стилі,  боса, у короткій туніці. Ще можливо про те, що Айседора Дункан була комуністкою і у самий розпал революції, в часи голодних 20-тих жила у Радянській Росії, навчаючи дітей пролетарів елегантного, в чомусь буржуазного, вільного танцю.

   Всі ці думки стосовно Айседори будуть правильними, але в той же час і поверховими. Айседора Дункан була не просто танцівницею, вона  створила абсолютно новий вид танцю. Це був стиль свободи рухів. Під мелодії класичних композиторів, вона танцювала і ніби писала музику жестами. Айседора підсвідомо читала цю музику, віднаходила в ній  те, що навіть знані музикознавці не вміли побачити.  Жінка робила це не лише з допомогою інтуїції, але і завдяки неабияким знанням філософії, яку вона дуже полюбляла читати. Шопенгауер, Ніцше, Сократ – вони були улюбленими авторами Дункан.

   «Я проводила довгі дні і ночі в студії, намагаючись створити такий танець, який передав би рухами тіла різні емоції людини» А. Дункан «Моє життя»

   Актори Середньовіччя, музеї Європи і бідність

   З дитинства американка Айседора знала, що таке бідність, що таке голод. Її родина була суто мистецькою і в чомусь нагадувала акторів Середньовіччя, які могли віддати все заради свободи, зоряного неба над головою  і мандрів. Завдяки цьому, коли Айседорі було 14 вся її родина (мама,сестра Елізабет, Енн, брати Раймонд та..)  помандрувала до Європи. Там їх нічого не чекало – лише незнайомці, чужі міста.

    «Так продовжувалось три доби. Харчувались ми копієчними коржиками, але все-таки наша життєва сила була такою, що незважаючи на труднощі, ми проводили цілі дні у Британському музеї»  А. Дункан «Моє життя»

«Наше збудження від перебування у Парижі було таке, що зазвичай ми прокидалися о 5 ранку і починали день танцями у Люксембурзькому саду, а потім ходили цілі милі по всьому Парижу і годинами проводили час у Луврі. Раймонд вже зібрав цілий портфель малюнків з усіх грецьких ваз. Ми так довго затримувалися у залі грецьких ваз, що музейний працівник почав ставитися до нас з підозрою»  А. Дункан «Моє життя»

    Повернути Давню Грецію  чи заспівати пісню свободи?

  Багато науковців стверджують і навіть переконані, що Айседора Дункан марила грецькою культурою, мріяла повернути час еллінізму, тобто добу легкості, замилування людським тілом, свободу. Нібито ставилася до танцю легковажно. Але це не відповідає дійсності. Грецький танець за словами самої танцівниці становив  основу – свободу руху, ще не спаплюжену класичним балетом. Але цій основі Айседора намагалася надати нового змісту, і в тому числі суспільного. Можливо у юності в її  творчості відчувається певне бездумне тяжіння до грецьких зразків, але з часом її танцювальні прагнення викристалізовуються, отримують глибокий підтекст і сенс.

«Коли мої танці називають грецькими, це часто викликає у мене посмішку, до того ж посмішку іронії, бо я знаю, що у свій танець я вклала власне сприйняття молодої Америки. Це був початок, а згодом, опинившись в Європі, я отримала трьох вчителів, трьох великих передвісників танцю нашого століття – Бетховена, Ніцше, Вагнера. Бетховен створив могутній ритм танцю, Вагнер – скульптурну форму.» А. Дункан «Моє життя»

    Нещасливе щастя

Цією скульптурною формою стали суспільні поштовхи, трагедії ХХ століття. Айседора пережила Першу Світову, а в той  самий час у її душі творилася особиста трагедія – двоє дітей жінки загинули в автокатастрофі, третя дитина полишила цей світ відразу після народження. Айседора Дункан намагалася забутися у школах танцю, які організовувала упродовж всього свого життя. Нерозтрачену материнську любов і ніжність вона передавала чужим дітям. Навіть мала прийомну доньку – Ірму. Дункан не знайшла також щастя у коханні. Серед її прихильників був навіть мільйонер Зінгер (потомок засновників фірми швейних машинок), були поети, актори. Закоханим у Айседору був скульптор Роден.  Але траплялося так, що або сама танцівниця не погоджувалася бути кухаркою в домі багатого чоловіка, або самі прихильники покидали її.

   Останнім і напевно найбільшим коханням Дункан був Сергій Єсенін. Вони не могли спілкуватися між собою словами, бо не знали мови одне одного. Сергій принципово не вивчав іноземних мов, аби краще відчувати нюанси і аспекти російської, фактично був русофілом. А Дункан спілкувалася з ним то англійською то французькою. Єдине речення, яке могла вимовити  російською було:

–          Залатая галава

Так вона і називала Єсеніна.

 Єсенін і Айседора – танок крізь мовчання

  Це були складні стосунки. Зараз деякі літературознавці  оспівують їхній роман, вважають найвищим аспектом романтики. Попри це Сергій далеко не відразу покохав Айседору, що була набагато старша від поета. Це була швидше цікавість, заінтригованість іноземкою, яка проміняла буржуазну елегантність на холодну комуністичну СРСР. Однак пізніше за словами єсенознавця Іллі Шнейдера, прив’язаність поета до Айседори стала дуже потужною, навіть нагадувала певну залежність. Ось як згадує про роман Єсеніна та Дункан  поетеса Ірина Одоєвцева:

–          Це була вже немолода, по суті втомлена жінка. Вона скинула з шиї червоний шалик і здавалося ніби він нападає на неї, душить. Айседора кинула його собі під ноги і стала з натхненням топтати. Вона топтала свої пута, які сковували її у почуттях до Єсеніна.

Айседора вийшла заміж лише один раз. За  Сергія Єсеніна. Будучи переконаною атеїсткою, вона не сприймала класичний варіант шлюбу, вважаючи, що він сковує жінку, позбавляє свободи. Але от розписатися у РАКСІ з умовою, що «пута Гіменея» можуть бути колись анульовані, вона погодилась.

   Танцювати, щоб зробити революцію

    Дункан загинула за трагічних обставин. Вона пережила Сергія Єсеніна на пів року. Коханий покинув її заради іншої, навіть інших двох. Танцівниця залишилася одна, повернулася в Париж. До кінця життя жінка не полишала танцю. Він був її життям, її сенсом. Одного разу, коли геніальна артистка танцювала революційний «Слов’янський марш» у Британії, набігла кінна поліція аби арештувати присутніх, як злісних комуністів. А Айседора не була злісною, просто не сприймала несвободи  у жодному прояві – царизму, імперіалізму. Жінка не знала зворотного боку комунізму, не усвідомлювала, що це і є крайня форма рабства, бездумного упокорення. Вона жила так як відчувала. Танцювала, так як нашіптувало їй серце. І загинула так само, ніби танцюючи. Її  улюблений шалик зачепився за колесо власного автомобіля і задушив Айседору Дункан. Їй тоді було 50 років.

   Зараз Айседору пам’ятають.  Хоч її учні-танцівниці не залишили після себе зміни.Особливий стиль танцю зараз удосконалено. Вважається, що танець Дункан поклав початок модерну у цьому стилі мистецтва. Водночас епоха Айседори Дункан пішла разом із нею, вона розтанула у імлі небуття ніби Греція вкрита легкою димкою сніжно-білого хітону.

Автор: Оксана Бабенко