Народжений двічі

Голівудські режисери іноді годують свою публіку жувальною гумкою. Вона універсально смачна, універсально запашна, порівняно довго жується. Голівуд зазвичай пропонує нам “дозоване” кіно.

Там є достатня кількість смутку, достатня кількість щастя, достатня кількість світових проблем. Це кіно для широкого вжитку. Так само як і зубна щітка. Зубна щітка потрібна нам і ми її використовуємо кожного ранку. Але потім кладемо у шафку і забуваємо там на цілий день.

Некомерційне кіно іноді важко сприймається глядачем. Буває так, що людина втомилася від “серйозних” проблем, від нагромадження тез, від заплутаного сюжету. Фільм “Народжений двічі” не пропонує нам “легкого” сюжету і може видатися психологічно важким. Які асоціації викликає ця проста назва? Напевно перед нашим внутрішнім поглядом вимальовується картинка війни. І так, цей фільм дійсно про війну. Але реальна війна виступає лиш фоном, обрамленням сюжету. Головна ж тема тут – це війна внутрішня.

Повернутися у юність чи втекти від минулого?

Війна у Косово, яка була у 1992 році зараз майже невідома серед сучасної української молоді. Але це даремно. Конфілкт у Сараєво був чимось подібним до того, що відбувається зараз в Україні з Росією. Це було протистояння насамперед міжетнічне.

Але, як вже було сказано, війна не виступає головною героїнею цього фільму. “Народжений двічі” – це складна субстанція сплетена із болю, смутку, радості, творчості і кохання. Режисер Серджіо Кастеліто ніби доводить глядачу, що навіть у вирі війни може з”явитися життя, кохання, майбутнє.

Головна героїня-італійка Джема(Пенелопа Крус) разом із своїм 16-річним сином вирушає до Сараєва. Там минули роки її юності, там залишився шматочок її душі. Вона хоче показати сину його рідне місто і розповісти про його батька Дієго, якого хлопець ніколи не бачив. У аеропорті її зустрічає друг юності Гойко (Аднан Хаскович), який і познайомив її у 1984 році з фотографом на ім”я Дієго (Еміль Хірш)

Дія розвивається у ретроспективі. І ніби через різнокольорове скельце глядач відкриває для себе різні грані життя молодої Джеми. Ми бачимо трагедію жінки, яка не здатна мати дітей, і в той же час трагедію сурогатної матері. Бачимо як швидко і ніби крізь пальці пролітає час юності. Вдчуваємо і в образі Дієго, як важко бути творчою людиною і пропускати світ не лише через об”єктив фотоапарата, але через надчутливу плівку власної душі. І поза всім цим стоїть драма війни, яка нахабно забирає найближчих людей і  якій чхати на мрії, на сподівання, на долі людей.

Війна та акорди класичної музики

Технічно кіно дуже просте, і зрозуміти його неважко. Проблеми порушені тут близькі кожному, але важливою є художня деталь, яка глибоко розкриває сюжет. Наприклад, образ фотоапарату. Це здавалося б звичний нам механізм, але в той же час дуже складний. Адже він може увібрати в себе, увіковічнити те, що хотілося б стерти з пам”яті. (Наприклад жахи війни). І сказана актором другого плану фраза:” Мені соромно називатися людиною” – буде переслідувати глядача. А страшна сцена, коли друг Гойко крізь град куль везе не інвалідному візку свого батька, а потім падає. Все це відбувається під акорди класичної музики.

Музика взагалі надважлива складова цього кіно. Композитор Едуардо Крус створює мелодійне полотно на якому власне і вимальовується сюжет.  Навіть події отримують зовсім інший зміст завдяки музиці. Наприклад, останні миті життя Дієго, коли він стоїть перед всепоглинаючою глибочінню моря набувають не трагічного, а елегійного відтінку завдяки світлій, ненав”язливій музиці. Дієго ніби не кінчає життя самогубством, він просто іде, бо не може більше витримувати жахів реальності.

Компліменти, пацифізм і чипси

Акторський склад не потребує зайвих компліментів. Їхня дивовижна гра говорить сама за себе. Варто тільки згадати  досі маловідому турецьку акторку Саадет Акской, яка заворожує глядача своєю проникливістю. Їй дістається складна роль сурогатної матері і водночас жертви тієї страшної війни. Людини, яку зламали відпочатку.

Дивитися таке кіно нелегко. Воно довге, наснажене складним, психологічним змістом. Кількість порушених проблем величезна. Але зрештою остаточної відповіді не знайдено. Тут навіть стираються рамки між тим, що є добре, і тим що погано. Глядач навіть не отримує хепі-енду, адже фінал відкритий. Єдина ідея, яка залишається незмінною – це пацифізм, який є єдиноможливим виходом із тієї страної реальності і вбогого, обмеженого існування у період війни.

Ми у праві обирати, яке кіно дивитися. Чи гризти поп-корн з чипсами і бездумно дивитися у синій екран, чи страждати і радіти разом з головними героями. Так, щоб потім у душі залишалося відчуття тривоги. Ми у праві обирати… Але ж кіно – це не тільки розвага, але також і мистецтво висого гатунку. І фільм “Народжений двічі” без вагань можна назвати мистецьким твором.

Автор: Оксана Бабенко