Євген Плужник – романтик кривавої епохи

Твори цього поета лише нещодавно ввели у шкільну програму, а збірки його поезій досі не вражають тиражами, однак у творчості Євгена Плужника було щось таке, що зачіпає душу.

Річний пісок слідок ноги твоєї

І досі ще — для мене! — не заніс.

Тремтить ріка, і хилиться до неї

На тому березі ріденький ліс…

Ці рядки вражають читача якимсь елегійним спокоєм, незвичайним стилем написання. Важко повірити, що більшість своїх творів Плужник створив в часи революції і „непу”.

Помандруймо у невеличку квартиру на вулиці Прозірній,що у Києві.  Тісну орендовану кімнатчину  з нехитрим умеблюванням: ліжко, стіл, буржуйка і старий потріпаний фотель, який давно вже облюбував собі Євген. Над ліжком висить плакат зі словами Достоєвського „Смелей,человек, и будь горд!”. Це кімната у якій промайнули найкращі моменти життя поета. Тут разом із двоюрідною сестрою жила його кохана Галина Коваленко.

Вони познайомилися на якомусь політичному мітинзі,що часто відбувалися в  ті часи. Дівчина вразила поета не лише своїми бездонними чорними очима, але також якоюсь гранульованою жіночністю,яка рідко зустрічалася у ті буремні часи.

У нього не було шансу завоювати прихильність коханої. У студентки-акторки часто збиралася міська богема. Євген Плужник – хлопець із  Воронежчини, який нещодавно покинув мистецький університет імені Миколи Лисенка і вирішив присвятити себе літературі складав невелику конкуренцію скажімо галичанину-бізнесовцю Іванові Рудницькому.

Однак…. Євген виявив неймовірну наполегливість, яка межувала з нахабством. Наприклад, десь після місяця знайомства з Галиною на одному з вечорів поет підійшов до коханої і поцілував. Це був сильний психологічний хід адже після того випадку поет на певний час помандрував на Полтавщину. Галя мала змогу оцінити свої почуття і коли Євген Павлович знову повернувся до столиці,погодилася бути його дружиною. Це сталося 1923 року.

У цей час доля посміхнулася Плужнику. Саме завдяки дружині, яка потай від Євгена показала зшиток із віршами літературознавцю Юрію Меженку, митець увійшов у літературне життя Києва. Галина разом із літературнознавцем вигадали хитрий план. Одного разу нібито випадково Юрій Меженко запросив Євгена на зібрання угрупування „Аспис” (асоціація письменників). І тут несподівано молодого митця попросили прочитати свої поезії. Це було несподіванкою для Євгена Павловича, але він прочитав. І це вже був перший успіх, адже на засіданні були присутні такі метри, як М. Зеров і П. Филипович, творчістю яких до речі Плужник захоплювався.

Невдовзі виходить і перша збірка „Дні”. Назва ця є глибоко символічною, адже з кожним днем життя  тодішнього суспільства видозмінювалося, набувало нових форм.  Минає час, і від „Аспису” відділяється частина письменників, які називають своє угруповування „ЛАНКОЮ”. Організація створена на противагу „неокласикам” сюди увійшли Б. Антоненко-Давидович, М. Галич, Г. Косинка, В. Підмогильний та Є. Плужник.

Найкращим другом Євгена Плужника стає Валер”ян Підмогильний – автор першого українського урбаністичного роману „Місто”. Письменники дуже схожі між собою і водночас відмінні . Обоє вихідці із сіл, вони вже „переросли” цей період свого життя¸ це люди напрочуд освічені, з передовими ідеями. Однак Євген Плужник більше тяжіє до ідеалізації,романтизації буття. Тоді як для Підмогильного важливу роль відіграють ідеї модного на той час Фройда. Цікавим є такий випадок. Одного разу Плужник і Підмогильний посперечалися. Валер”ян почав трактувати буття людини з позиції Фройда. Євген Плужник перебив прозаїка:

–  А ти його читав, цього Фройда?

Як виявилося Валер”ян Підмогильний просто голослівно повторював фрази психолога але насправді не читав його праць.

Друзі також мали певний вплив на творчість одне одного. Наприклад, Валер”ян Підмогильний став причиною того, що Євген написав свій перший прозовий твір. Вони посперечалися, що мовляв поет не може писати прозу і навпаки прозаїк не може писати поезію. Але прозовий досвід Євгена Павловича виявився доволі невадалим, критики поставилися до цих спроб з явною холоднечею.

Однак колесо долі все розкручувалось і вже біда чигала на родину Плужників. У Євгена ще з дитинства були сухоти,  а тепер з кожним роком вони все загострювалися.

У середині 20-тих стало вже зовсім погано. Лікарі одноголосно прирекли поета на смерть, але таки дали путівку до санаторію Ворзелю. Напевно,  врятувала поета жага до життя, він надто любив світ, щоб покидати його так рано. У цей час митець сказав дружині свої сакраментальні слова, які стали для нього своєрідним гаслом: „Ти знаєш, якщо захотіти, можна і не вмерти”.

Тепер двічі на рік Євген завжди лікується в санаторіях, так він бодай ненадовго, але продовжує своє життя. Не дарма в його віршах часто з”являється образ Осені (одна із збірок навіть називається „Рання осінь”) У розумінні поета осінь, то лагідна повільна смерть, яка дає людині змогу ще насолодитися красою навколишнього, а вже потім покинути світ.

Поет також активно займається перекладацькою діяльністю, зокрема перекладає два томи „Тихого Дону” українською мовою. У 1926-1927 році укладає разом з Валер”яном Підмогильним „Діловий словник української мови”.

Україною прокотилися перші арешти української інтелегенції. Десь на грані підсвідомості поет знав,що незабаром прийдуть і за ним, але намагався цього не показувати – працював,поки давали працювати. Тільки Галина ставала з кожним днем сумнішою, її  жіноче серце також передчувало недобре.

4 грудня 1934 року Євгена Павловича заарештували. Вночі за ним приїхав чорний воронок. Та „дорожня” сумка з найнеобхіднішими речами вже давно була складена. Слідчий Хайєт розмовляв із поетом ламаною українською мовою, напевно вчив її за словником, що її укладав Плужник – в ті часи ще діяла примусова українізація.

Потім була жалюгідна подоба суду, коли митця „помилували” – замінили розстріл десятьма роками Соловків.

Там, у казематному лазареті від сухот, які у тюремних умовах особливо загострилися і скінчився життєвий шлях великого українського поета. Перед смертю Євген Павлович попросив молодого санітара Миколу принести тазик з водою. Він вмився і промовив:

– Згадаю Дніпро, і вмру.

Галина Автономівна Плужник була до кінця своїх днів вірною чоловіку. Хоч вона була змушена емігрувати за кордон, жінка ніколи не забувала України, навіть 80-річною вона тримала томик чоловікових поезій під подушкою. Її життя обірвалося у Китайському кварталі Нью-Йорку на чужині, вона  Євгена Павловича на 50 років.

Автор: Оксана Бабенко