Перша Світова: Танок на краю прірви

Людина перед Першою Світовою війною перебувала на межі. Неймовірною потужністю технічний прогрес лякав, адже буквально за кілька десятиліть поширення знайшли такі новинки техніки, як телефон, телеграф, електричне світло, кіно, машини, велосипеди. Якась частина людського єства вже передчувала страшне Завтра. Колонізаторські апетити провідних країн Європи все зростали. І „маленька людина” поволі ставала лиш гвинтиком у величезній механічній машині суспільства  і цілком залежала від волі можновладців.

Люди, яких ніби не було

Коли війна закінчилась,то людство затамувало подих на краю прірви. Ще один крок – і безодня. Сотні скалічених, вбитих, морально зламаних. Цим людям вже не було місця у суспільстві. Воно виплюнуло їх на асфальт, як стару м”ятну гумку. І нікого не цікавило, що вчора вони ночували в окопах, що по їхніх тілах бігали пацюки, що кожен день міг стати для них останнім. І неважливо хто це був – українець чи німець, росіянин чи француз. Вони розділили однаково жахливу долю і привиди війни переслідуватимуть їх потім дуже довго.

„Втрачене покоління” як субкультура підсвідомості

Не дивно, що письменники, які у роки юності були кинуті у вир війни, сформували цілу плеяду, яка отримає назву „втрачене покоління”. Тут такі прославлені імена, як Ремарк, Гемінгвей, Джойс, в певній мірі Паустовський, дю Гар. Чомусь термін „втраченого покоління” використовують лише для назви літературного явища. Але, можливо, його потрібно застосувати ширше: до цілого пласту тодішнього суспільства. Адже письменики не становили якусь окремо взяту соціальну групу, вони належали до середовища свого часу.

Що таке „втрачене покоління”? Чому сучасним людям до болю цікаві твори тогочасних авторів? Можливо, фантом „втраченого покоління” перебуває серед нас? Може і ми в якомусь сенсі „втрачене покоління”? Спробуємо ж збагнути філософію тогочасних людей,які практично становили собою певну підсвідому… „субкультуру”. Це була субкультура не явна, але глибша. Фронтові товариші були об”єднані спільною психологією, філософією, мораллю.

„ Ми хотіли було воювати проти всього, що становило наше минуле – проти брехні і самолюбства, корисливості і безсердечності.; ми стали жорстокими і не довіряли нікому, окрім найближчого товариша, не вірили ні у що, окрім сил, які нас ніколи не обдурювали, як небо, тютюн, дерева, хліб і земля…” („Три товариші” Ремарк)

Еріх Марія Ремарк вже давно став епохальним автором. Його книги наснажені відчуттям щемливого, ледь помітного за вуаллю печалі, щастя. Це, немов якась матерія, яку бачимо, але торкнутися не можемо. Це крихка статуетка мрії, яку, взявши до рук, неодмінно зламаєш. Тільки-но ти досягаєш жаданої мети ( у творах Ремарка це аж ніяк не гроші чи визнання): кохання, дружби, якоїсь душевної рівноваги – ті все раптом ламається. Бо філософія людини Першої Світової війни насамперед складається з усвідомлення того, що щастя – це лиш мить, секунда, яка промайне, а за нею, можливо, будуть роки непроглядного смутку.

„Що може більшого людина дати людині, аніж часточку тепла?” («Тріумфальна арка» Ремарк)  Лиш душевне тепло може зігріти серед холодного мороку післявоєнної порожнечі – ось така суть творів цього великого німецького письменника.

Констятнин Паустовський міг не йти на Першу Світову війну. Був студентом, звільненим від служби в  армії через короткозорість. Але, відчуваючи своє покликання письменника, не міг знехтувати можливістю опинитися серед  виру бурхливих подій. Він став санітаром на потязі, який перевозив поранених. Важкі будні тих років блискуче описані у книзі „Буремна юність”. Не дарма саме там, на потязі, ліричний герой знаходить своє перше кохання – Лелю і відразу ж втрачає. Жорстока війна забирає у дівчини життя.

„…способность ощущать печаль — одно из свойств настоящего человека. Тот, кто лишен чувства печали, так же жалок, как и человек, не знающий, что такое радость, или потерявший ощущение смешного.

Выпадение хотя бы одного из этих свойств свидетельствует о непоправимой духовной ограниченности.” Паустовський „Буремна юність”

Перша Світова – причина трагедій ХХ століття?

Цей образ втраченої коханої глибоко символічний. Адже так багато людей з тодішньої царської Росії пішло на війну і не повернулось. Хоча, якщо замислитись, – нащо їм була та війна? За що вони воювали? За те, щоб втратити рештки надії на краще життя? Можливо, саме тому і спалахнула Жовтнева революція, яка стала огидним симбіозом кровожерливих традицій  Французької революції і російського бунту  – „бессмысленного и беспощадного»? Просто тогочасні жителі Російської імперії вже  не хотіли помирати на Першій Світовій ні за що. Виникли власні ідеї, гасла, за якими можна би було піти.

І тут випливає жахлива реальність. Адже комуністична і нацистська репресивні машини не виникли з нічого.  Це не був раптовий процес! Постійні інфляції, життєва нестабільність, стирання духовних цінностей призвели до здичавіння певного сегменту людей. Тваринячі інстинкти, які були виведені назовні у лоні Першої Світової, не заснули . Однак у творах письменників тогочасності, зокрема у Ремарка, зустрічаємо постійне наголошування на тому, що нацистами ветерани Першої Світової переважно не ставали. Вони готові були терпіти злигодні, соціальну нестабільність аби тільки не кровопролиття. Ці люди  у більшості своїй знали ціну життю і не хотіли повертатися в окопи…

Діти помсти

Однак виростало молодше покоління, яке не хотіло миритися із „сірою буденністю”. Вони не мали бажання поволі чекати на кращі часи. Саме це покоління і стало отією „мішенню” Гітлера і доволі швидко піддалися на заманливі пропозиції. Адже лише у період крайнього упослідження певна нація може заявити про свою першість. Це, немов „наполеонівський” комплекс неповноцінності, щоб аби загладити свій фізичний недолік напоказ виставляються всі кращі якості. Так, на противагу  економічному колапсу, Німеччина протиставила свою нібито „арійську” досконалість.

Так само і революція в Росії. Люди стали жорстокими машинами для вбивства. Вони хотіли знайти жертву, яка б розплатилася за воєнні лихоліття. Така жертва була знайдена – буржуазія, інтелегентний прошарок суспільства. На зміну цьому поколінню, прийшло так зване «покоління помсти», яке вже не виховувалося на класичних освітніх зразках. Їхньою Біблією, а заодно і Букварем стали комуністичні праці Маркса,  Енгельса, Леніна. Це було покоління перших піонерів, комсомольців, які були сліпо віддані партії і чесно вірили, що вона дала їм все. Такі люди ставали своєрідними духовними дегенератами і могли піти на все заради Революції, навіть вбити власну матір.

„Втрачене покоління” завжди з нами

Та попри жахливі реалії тогочасності, у душі людей все-таки горів якийсь каганець доброти.  Це, насамперед, братання на полі бою, проти чого не могли зарадити навіть найвищі військові чини. Особливо болюче це описує Ремарк у творі „ На Західному фронті без змін”, коли французькі та німецькі солдати перемовлялися через окопи, передавали одне одному якусь їжу, маленькі подаруночки. У цих людей не було ворожнечі між собою особисто. Вони були просто трісками у велетенському морі історії, що вирувало навколо них. Їхні можновладці просто не поділили між собою шматки землі і сфери впливу.

„Втрачене покоління” нікуди не пішло, воно не відпускає людину сучасності. Цей ген загубленості, незмістовності життя буде вічно з нами. Залишається тільки думати про те, що гуманізм, доброта, чесність і пацифізм є тими принципами за утвердження яких і боролося це покоління нещасних і дуже самотніх людей.

Автор: Оксана Бабенко