Важливе
„Н2О”, як рецепт проти буденності

„Н2О”, як рецепт проти буденності

Сірі будні зубного техніка,  непривітні вулиці Києва і,  нарешті, журналістський факультет Львівського  університету імені Франка. Усе це внесло у життя молодого письменника Руслана Гуменюка той багаж емоцій, які „просилися на папір”. І ось… книга видана. Назва їй “H2O”.

–  Кожен письменник своїми творами посилає своєрідний „месидж” суспільству. Що ви хотіли сказати світу?

–   Я хотів, щоб люди „прокинулись” від  того сну, в якому перебуває сучасне суспільство. На жаль, більшість теперішніх письменників пишуть про свої алкогольні марення і іноді відриваються від реального світу, його проблем. Хоча не беруть до уваги того,що „ядро” світу саме ці проблеми і становлять.

–  Чому ви обрали для книги саме таку назву – “H2O”?

–  Усе у світі складається з води, навіть людина. Не можу сказати чому саме так назвав книгу, це можна зрозуміти лише при прочитанні.

–  Чи може людина назвати себе письменником, якщо вона видала бодай одну книгу?

–   Ні, навіть якщо ти видаси 10 книг,то не можеш назвати себе письменником. Мені здається,що такого поняття як „письменник” – не існує. Є люди,які здатні опинитися в потрібний час в потрібному місці і відчути ту емоцію, яку необхідно викласти на папері.

–   Що стало тією”критичною точкою”,яка змусила вас видати “H2O”.?

–  Закінчивши медичний коледж, я почав працювати зубним техніком. Кожен день я бачив ті ж самі лікарняні стіни, і тих самих бабусь, (у яких часто ламалися протези і мені доводилося постійно їх замінювати).  Я писав ще віддавна, але в один із таких днів відчув, що потрібно негайно щось змінювати і врешті намагатися якось долучитися до літературного процесу. Саме тому вирішив вступати на журналістику, бо вона, на мою думку, найближча до письменства.  Однак з першого разу вступити не вдалося, і я поїхав до Києва, де працював різноробом у Палаці спорту.  І саме у столиці я почав писати   „H2O”.  Але роман дописувався вже у Львові, у гуртожитку журналістів. Чи заважав мені тамтешній бедлам? Ні. Швидше налаштовував на роботу. Це дуже корисно у роботі письменника, якщо хтось „жужжить” над вухом, навколо  щось  відбувається. Від того сюжет динамічніший. Своєрідним гаслом, яке допомагало писати книгу були слова Чака Паланіка:  „Життя тоді видавалося таким насиченим і ,можливо, варто було зруйнувати все, щоб зробити із себе щось ліпше”.

Qhk55PRb-I4 (1)

– Які враження повинен відчути письменник,щоб написати щось  справді цікаве?

–  Не потрібно нікуди подорожувати, ганятися за враженнями. Фотографи „ловлять” блискавку, щоб сфотографувати, риблови ловлять рибу,  а письменники повинні „ловити” мить. Коли я жив у Києві, то одного разу пізно їхав на вокзал. І зайшов до кафе. Там було дуже багато безхатченків. Іноді я брав собі чашку чаю і просто спостерігав за ними. Обшарпане метро, натовпи втомлених людей,засилля російської мови,  викинуті за межі  суспільства безхатьки – все це охоплювало мене  і виривалося назовні. Письменники – це насамперед люди, які скаржаться, яким болять проблеми суспільства. Можна сказати, що література народжується від обурення зовнішнім світом.

– На вашу думку чи заслуговує на життя суто естетична функція літератури?

– Звичайно, книга повинна в першу чергу приносити насолоду читачеві. Бо інакше хто ж буде читати твір схожий за змістом на підручник біології?  Але потрібно порушувати також і якісь проблеми. Не обов”язково суто соціальні, але проблеми історії чи культури.  Моя  „H2O”  є постмодерною книгою, але в той же час там є деякі історичні вкрапленння., і гадаю,що це лише додає їй цікавості.  Наше суспільство звикло жити без  історії, чіпляючитсь за сьогодення.

–  Паперова книга все ще заслуговує на життя, чи поволі перетворюється на атавізм?

– Зараз пророцтво Рея Бредбері поволі збувається. Всі потроху переходять на засоби електроніки.  І, можливо, незабаром паперові книги навіть спалюватимуть. Але книга неодмінно повинна бути в шафі. Я завжди ношу з собою одну стареньку пошарпану книгу. Вона багато для мене означає. Коли їдеш в метро іноді бере страх. Усі сидять з електронними книгами. Але папір ти торкаєшся руками і ніби через дотик уже відчуваєш написане. Як сліпий на дотик відчуває  світ навколо,так і ти, читаючи відчуваєш події описані у книзі.

–   Що означає натхнення особисто для вас? Воно приходить під час роботи, чи виринає зненацька?

–   Взагалі натхнення нагадує мені тріску, яку загнав у палець.Воно накопичується у тобі емоціями,  почуттями, щоб потім виштовхнутися назовні силами душі.Іноді буває,що натхнення не приходить півроку. А іноді настільки захоплює, що днями не виходжу з дому і пишу. Та бувають такі випадки, коли якась емоція пережита, нехай навіть і у автобусі, втілюється у натхнення.  Так само надихає  становище в державі, це безладдя. У „H2O”  є таке місто називається „Чекальня”. Воно нагадує Україну. Не потрібно чекати, треба діяти! Саме це хочеться донести до читача.

–  Як вам здається український читач переспективний для письменника? Чи,можливо,потрібно орієнтуватися на закордонного споживача?  

–  На жаль, поки що українці мало читають. З цим краще хіба що у таких мегаполісах, як у Києві чи у Львові. Усі зациклені на кіно, але ніхто не думає про те, що більшість  фільмів знято по книгах. Виїжджати за кордон я не планую.За кордоном бував і з мене достатньо.  Нехай навколо катавасія, але це моя катавасія, я у ній народився.

–  Як не загубитися у літературному процесі?

–  Моя порада така: Щоб не було треба йти і не падати,  навіть якщо розв”язалась шнурівка. Йдіть і не падайте, бо поки ви зігнетесь хтось схопить ідею і запише.Усі ідеї „літають” у повітрі. Хто швидше впіймає,той і буде у виграші. По суті все вже написано, воно лише видозмінюється відповідно до часу.

Руслан Гуменюк також поділився своїми творчими планами на майбутнє. Він не збирається зупинятись на досягнутому і продовжує працю вже над новою книгою, але поки сюжет не відкриває, каже – нехай це буде секретом.

З письменником розмовляла Оксана Бабенко