ARTarea – інтернет-журнал журналу «ARTarea»
Життя і творчість відомих митців завжди цікавитимуть нас у вигляді художнього тексту чи кіно. Ці два види мистецтва створюють картину присутності знаної людини та дають змогу простежити за його особистісним мистецьким звершенням. Тому не дивно, що сучасні митці дедалі частіше звертаються до митців минулого у своїх творіннях. Реальний світ, що накладається на світ художній, дає усі інструменти для створення довершених персонажів та подієвості твору. А мистецьке тло дозволяє зануритися у реальну описану епоху й ситуацію. Ханна Ротшильд – авторка книги «Низька ймовірність кохання», що розповідає про зниклу картину Жана-Антуана Ватто, – одного разу у інтерв’ю The New York Times сказала: «Не знаю, чому так мало авторів обирають артсвіт для бекґраунду своїх книг. Це ж прекрасний світ, у якому є все: шалені гроші, скарби, лиходії і супергерої-рятівники, історії, таємниці, все, що завгодно…».
Серед таких творів, де автори для побудови сюжету використовують мистецький світ, можна називати книгу Трейсі Шевальє «Дівчина з перловою сережкою»; книгу Дженефер Хіггі «Бедлам» про британського художника Річарда Дадда; твір лавреата Нобелівської премії Жана-Марі Ле Клезіо «Дієго і Фріда» про відому мексиканську пару – художницю Фріду Кало й художника Дієґо Рівера. Ми ж у своїй статті зупинимося на книзі «Щиголь» сучасної американської письменниці Донни Тартт.
Загадкова постать письменниці ХХІ століття.
Донна Тартт у літературному світі відома тим, що її книги виходять раз у десять років, вони переважно великі за обсягом, наповненні багатьма деталями й таємницями, у них завжди можна знайти, що почитати й переглянути. Сама ж письменниця веде непублічний, відчужений спосіб життя, що створює навколо неї певний ореол таємниці й захоплення. На даний час вона є авторкою 3 книг: «Таємна історія» (1992), «Маленький друг» (2002), «Щиголь» (2013). У 2014 році за останній роман Донна Тартт отримала Пуліцерівську премію.
Одною із особливостей роману є його алюзійність, що у літературознавчій термінології називається інтермедіальністю та інтертекстуальністю. Це доволі поширене явище у художній літературі, за допомогою якого автори, посилаючись на інші книги, твори образотворчого мистецтва, музику, кіно, наповнюють текст прихованими посилами та сенсами. Донна Тартт не оформлює художньо біографію котрогось із митців, вона використовує їхні твори для вибудування власної сюжетної лінії та особистісних рис персонажів. Тому алюзійність – це та інтелектуальна складова, яка вимагає знання контексту ще й твору, на який посилається автор.
У романі «Щиголь» величезна кількість алюзій на різні види мистецтва: від літератури до музики, від театру до кіно. Проте ми зупинимося на 2 відомих картинах: «Щиголь» Карела Фабриціуса й «Хлопчик із черепом» Франца Гальса.
Тео і «Щиголь». Змінне і вічне.
Карел Фабриціус «Щиголь» (Королівська галерея Гааги Мауріцхейнс). Картина маловідомого художника Золотого Віку голландського живопису дала назву книзі Донни Тартт. Та й загалом і набула широкого розголосу після публікації книги. Про життя самого художника інформації збереглося мало. Він народився у 1622 році у сім’ї художника. У 1640-их роках був учнем Рембрандта, а пізніше – вчителем Вермеєра. У 1650-их переїжджає до Делфти. Саме у Делфті у 1654 році стався вибух на пороховому складі, що знищив чверть міста. Карел Фабриціус також став жертвою трагедії, в той час він працював із своїм учнем Маттіасом у церкві. Майстерня художника була знищена, майже із усіма картинами, окрім «Щигля». Саме вибух поєднує картину реального світу і світу вигаданого. Бо за історією Донни Тартт після терористичної операції у Метрополітені головний персонаж – Тео Декер – рятуючись під завалами, за проханням незнайомого чоловіка забирає картину із музею. «Щиголь» стає одночасно спасінням та прокляттям для хлопця. Це, по суті, один із найсильніших зв’язків із його мамою (яка загинула у музею), його стабільна річ у дезорієнтованій реальності, але й зв’язок із трагедією і вічний страх викриття. Проте це та видима діагональ, яку не можливо не помітити. Але є ще дещо у самому зображенні щигля. Щиглева прикутість на картині ніби говорить про внутрішньо прикутість до події та минулого головного персонажа. Той малий золотий ланцюжок на нозі у щигля ніби показує цю неможливість вийти за межі самого себе. В кінці історії ми так і не можемо дати відповіді на запитання, чи зумів Тео Декер побороти відчуття постійного страху та тривоги, чи зумів він переосмислити світ після трагедія й себе у тому світі.
Перед полотном Франса Гальса.
Один із розділів Донна Тартт називає «Хлопець із черепом», який співголосний із назвою картини ще одного художника Золотої доби голландського мистецтва – Францом Гальсом. Полотно знаходиться у Національній галереї у Лондоні. В Україні Гальс відомий своєю серією «Чотири Євангелісти». А дві картини – «Святий Лука» та «Святий Матвій» –знаходяться в Одеському музею. Митець народився між 1580 й 1585 роками у Антверпені. Він був сином ткача, але не хотів продовжувати сімейну справу і вирішив стати художником. У 1585 році сім’я переїхала до Гарлема, у якому художник прожив все своє життя і помер у 1666 році. Вважають, що особлива й особиста мистецька техніка художника дуже близька до імпресіонізму. Полотно «Хлопець із черепом» Гальс створив у 1626 році. У тексті матір Тео натякає йому, що він через свою стрижку схожий із хлопцем з картини. Проте гадаю, цього було б недостатньо, аби назвати так цілий розділ. Череп – це насамперед символ смерті. В деяких аналізах можна прочитати, що в художника це символ марнування життя. У Донни Тартт саме в розділі під такою назвою відбувся вибух, що і забрав життя багатьох людей і змінив та дезорієнтував хлопця-підлітка, який все своє життя після відчував марноту навколишнього світу й нестійкість та біглість самого себе.
Підготувала Віра Карпінська