Марія Юдіна: музична фаворитка Сталіна

Все життя вона ходила у чорних сукнях однакового крою, дешевих кедах та мала проблеми з житлом. Велетенські гонорари радянська піаністка зі світовим ім’ям роздавала потребуючим. Подейкували, що під своїм аскетичним одягом вона носить волосяницю, а спить…у холодній ванні на горищі багатоповерхівки.
У спогадах російський композитор Дмитро Шостакович повідав красиву легенду (яку більшість експертів схильні вважати правдою). Одного разу ввечері, коли Сталін випадково почув по радіо трансляцію фортепіанного концерту Моцарта, то зажадав мати запис. Він не знав, що концерт ішов у прямому ефірі. Грала молода піаністка Юдіна.

Тієї ж ночі дівчину розбудили офіцери. Терміново її відвезли на студію звукозапису, де  вже чекав невеличкий оркестр. Упродовж ночі диригентів довелося змінювати тричі. У людей просто не витримували нерви (за невірний акорд можна було загриміти у концтабір). Лише Марія Юдіна незворушно гатила по клавішах у своїй звичній манері (деякі музичні критики навіть жартуючи казали, що під час гри Юдіна «забиває цвяхи у піаніно», адже експресії жінці не бракувало). Концерт успішно записали, а платівку без зволікань відправили «вождю народів».
Сталін був задоволений. Згодом талановита піаністка отримала білий конверт з 20 тисячами рублів всередині. Рішення прийшло швидко. Всю суму вона передала на потреби православної церкви. Про це й написала одному із найбільших деспотів в історії людства. Зміст листа був такий:

«Я буду молитися за вас день і ніч, і благати Господа, щоб він пробачив ваші величезні гріхи перед народом і країною. Гроші я віддала у церкву, парафіянкою якої є»

Ця історія на перший погляд може здатися дешевою вигадкою, чи маренням божевільного. Втім деякі факти підтверджують, що ситуація мала місце. Сталін ніяк не відреагував на провокативного листа (що на нього геть не схоже, люди гинули у ГУЛАЗІ і через одне необережно сказане слово, чи вірша у стінгазеті). Після смерті узурпатора на  дачі “вождя” знайшли цю саму платівку, із записом. Матриця вижила, запис і зараз доступний. Всі, хто його чують стверджують, що мелодії Моцарта у  тодішньому виконанні пронизані невимовним жахом.

Ким же була ця загадкова жінка? Марія Веніамінівна Юдіна народилася 28 серпня у єврейській родині. У 1912-1921 роках навчалася у Петербурзькій консерваторії.

У травні 1919 року дівчина із традиційної юдейської родини раптово прийняла хрещення. Одним із улюблених святих піаністки став Франциск Ассизький. Його ідеали чесної бідності, і служіння ближнім Марія Юдіна все життя втілювала у повсякденні.

У юності майбутня музична легенда мала короткий роман із літературознавцем Левом Пумпянським, однак до весілля так і не дійшло. На все життя Марія залишилася самотньою.
Свою нерозтрачену материнську любов Юдіна віддавала студентам. А вони відповідали їй взаємністю. Адже педагогом піаністка була прогресивним і талановитим, а таких поважають. Навіть у час сталінських цькувань на митців *(звинувачення у так званому формалізмі), і пізніше вона продовжувала вчити молоде покоління музичним творам колегам, які давно вже були у опалі. У лихі часи для Шостаковича, Юдіна була, чи не єдиною, хто продовжував запрошувати композитора на лекції. Очевидці пригадували такий момент:

«Радісна піаністка бігла коридорами Гнєсінки, коли вона побачила прибиральницю, то закричала: «Розстеляйте червоні доріжки, сюди прийде геній», – це так Марія Юдіна говорила про Шостаковича, творчість якого у ті роки була під жорсткою забороною».

Як не дивно,Марія Юдіна майже завжди мала багато концертів, і навіть гастролі. Забороняти їй з’являтися перед публікою радянські можновладці напевно просто не наважувалися. Адже ім’я музиканта гриміло і за кордоном. Втім на шляху знаної піаністки було звільнення з консерваторії за релігійні погляди. Але вже  через два роки вона  отримала місце викладача у Тбіліській консерваторії. Перекривати «концертне дихання» Марії Юдіній почали лише на схилі років. Бували часи, коли вона давала лише кілька концертів на рік. І  присутні на тих музичних дійствах казали, що ніколи не чули чогось настільки трепетного. Святослав Ріхтер пригадував:
«Після її концертів у мене боліла голова. Вона… насильство якесь над публікою, страшне насильство. Великий талант вона була».

У непересічної жінки було надзвичайно багато друзів. Коли Юдіна чула, що комусь потрібна допомога, то не соромилася просити грошей у всіх знайомих. Не шкодуючи себе, опікувалася репресованими, хоч це могло загрожувати і кар.єрними проблемами, і ув.язненням. Близькі люди завжди розуміли, що збирає ці суми вона зовсім не собі…

Марія Юдіна була впевнена, що художник має бути бідним.  Тому у роки розквіту свого талану жила на горищі кооперативу. У їжі також завжди була більш, ніж скромна. Лише на схилі років придбала собі малесеньку квартирку. Її сусідами були десятки котів, яких вона збирала із вулиці, і самовіддано лікувала. Природа брала своє. Самотній жінці  хотілося піклуватися про когось.

Поціновувачі музики у документальному фільмі «Портрет легендарної піаністки» розповідали :

«Одного разу вона грала двогодинний концерт. Після повної програми лунали оплески, люди не хотіли розходитися. Піаністка кілька разів виходила на біс. Раптом вона встала, і підняла свої понівечені руки. Всі пальці були заклеєні лейкопластирем. Юдіна сказала: «Пробачте, більше не можу. Різала рибу котам…».

У старості Марія Юдіна не полишала мрії піти у монастир. Її духовним наставником був протоієрей Всеволод Шпіллер. Вона дружила із філософом Олексієм Лосєвим (але згодом посварилися), письменниками Борисом Пастернаком, Мариною Цвєтаєвою та іншими видатними людьми свого часу.

Юдіна була першим у радянському союзі виконавцем ряду творів А. Берга, Б. Барта, Е. Кшенека, А. Веберна, О. Мессіана. Багаторічна творча співпраця поєднувала її із Сергієм Прокоф’євим, та як уже неодноразово згадувалося, Дмитром Шостаковичем.

 Піаністку і досі вважають однією із найкращих виконавиць музики Шуберта, Баха, Бетховена, Брамса, і Моцарта. До глибокої старості вона виходила на сцену, і сідала за рояль.

На перший погляд, життя Марії Юдіної було дуже дивним. Від нього лине свіжим і водночас терпким запахом  середньовічних фресок. Їхній колір з часом тьмяніє, але  малюнки вічні.
Жінка, яка могла володіти всіма благами світу цього завдяки непересічному таланту і силі характеру – кидає все, і самовіддано, до забуття власного «Я» служить Господу і мистецтву.
За нашими земними мірками носити одну сукню довгими роками, жити у орендованих сараях, їсти чорний шматок хліба із  чаєм та навіть не мати власної родини здається дикістю. Однак дико це лише Тут.
Класична музика пов’язує людину із виміром, де немає тліну, чи забуття.
Автор: Оксана Бабенко
Фото з Інтернету