А чи справжньою українською ми спілкуємось?

Ухвалений 1928 року, знищений радянським тоталітарним режимом у 1933 році, не затверджений у 1999 році. Правопис, який об`єднував галицьку й наддніпрянську традицію солов`їної. Сьогодні мовне питання гостро постає у нашому буденному житті. Так що це за Харківський правопис і чи він важливий для нас?

Розповідають Уляна Добосевич, доцент кафедри української мови Львівського національного університету імені Івана Франка, кандидат філологічних наук, та Оксана Литвин, доцент кафедри української мови Львівської політехніки, кандидат філологічних наук.

Харківський правопис (чи, як його ще називають, – скрипниківка, правопис Голоскевича, Правопис-28,  Розстріляний правопис) складений 1927 року Миколою Скрипником та багатьма відомими українськими мовознавцями. Представники зі всіх регіонів України зібралися на Всеукраїнській конференції, щоб створити єдиний загальнодержавний правопис УРСР. Вони намагалися усунути незгоди між тогочасними українськими правописними системами. Зокрема, західноукраїнської, яка зазнала впливу польської мови і східноукраїнської, яка була більше росіянізованою. У 1933 році видали новий правопис, який взяв курс на уподібнення української мови до російської. У 1999 році був розроблений Проєкт реформи українського правопису, який відтворював деякі норми скрипниківки, але його не затвердили.

-Чим відрізняється сучасний правопис від Харківського?

У.Добосевич:

— Відмінностей чимало. Найяскравіше, мабуть, у правописі відбито особливості української фонетики, які проявлялися в запозичених словах: у географічних назвах: Голяндія, Зеляндія, Евпаторія, Европа, Еспанія; у власних назвах – іменах і прізвищах: Айнштайн, Фавст, Шопенгавер; у грецьких запозиченнях літера т: катедра, міт, ортографія, аритметика; написання спеціяльний, мініятюрний, педагогичний, публичний теж відрізняються від звичних. В іменниках теж були особливості, наприклад,  відмінювали іменники кіно (кіна, кіном, в кіні), авто, бюро, трюмо; у родовому відмінку однини іменники жіночого роду на приголосний   отримували закінчення –и: подорожи, ночи, крови. Окремої уваги заслуговують українські географічні назви, які правопис рекомендує передавати «в їх народно-історичній формі»:  Берестя (не Брест), Хвастів, Мелитопіль.

О. Литвин:

— Власне, за скрипниківкою у словах іншомовного походження після губних і перед я, ю, є, ї завжди ставиться апостроф: б`юро, б`юджет, п`юпітр, м`юзикл, п`юре. В такому разі ми б спростили вивчення орфографії, мали б менше винятків.

Ще одним підтвердженням уподібнення української мови до російської стає літера «и».У Букварику немає слів, які починаються з літери «и». Але ж у живому мовлені ми такі слова маємо: ирод, ирій, икати, инакше. У народній пісні «Ой служив я в пана» співають «индик-пиндик». У розмовно-побутовому стилі чуємо гикавка, щикавка, та немає «ікавки».Взагалі в українській мові шести фонемний склад голосних. Тобто, між двома однаковими приголосними «и» та «і» надає іншого лексичного значення словам. Наприклад, бик-бік, дим-дім.

Також для української мови не характерні дві голосні поспіль: не аудиторія—а авдиторія; не іон–а йон; не аукціон – а авкціон.

Власне, у сучасному правописі із Харківського залишилася лише реабілітована буква «ґ». Тому ми мали б писати українські загальні та власні назви відповідно до їхнього звукового складу в живому мовленні: ґава, ґанок, альтер еґо,дзиґа. Проте в чинному правописі зазначено, що у власних назвах іншомовного походження можна писатияк і «г», так і «ґ»і це не буде порушенням орфоепічної норми: Гете й Ґете,Гібралтар і Ґібралтар, Гданськ і Ґданськ.

–Чи можна десь почути скрипниківку?

У. Добосевич:

— І почути, і почитати  – від окремих телеканалів, видавництв до деяких сучасних письменників, які намагаються відновлювати українські особливості. Щоправда, це використання лише окремих правописних рис.

О.Литвин:

–А також багато науковців, спеціалістів, фізиків, математиків, хіміків у своїх працях застосовують Розстріляний правопис.

–Чи важливий цей правопис для нас зараз? Чому?

У. Добосевич:

— Дуже важливий як зразок опрацювання правописного кодексу в самобутньому національному руслі. На цьому правописі не позначився російський вплив, тому до нього варто звертатися, бо він не замулений чужомовним, не перекроєний на московський лад.

О. Литвин:

— На сьогоднішньому етапі мовне питання в Україні стоїть дуже гостро. Часто спекулюють правописом, нібито навіщо зачіпати правописні проблеми, якщо в нас і без них багато проблем. Зараз є значно більший попит на українську мову. І вивчати її варто з правильних норм, тих, що як раз характеризують українську мову не як малоросійську.

— Чи зараз на часі повертатися до цього правопису?

У. Добосевич:

—Мовні питання з огляду і на історію, і на сучасність завжди актуальні. Безперечно, мова живе і розвивається, і у порівнянні з двадцятими роками минулого століття є багато змін, щось нове з’являється чи не щодня. Ці зміни торкаються насамперед лексичного складу, а фонетика і граматика – це ті порівняно стійкі підвалини, на яких і тримається мовна самобутність.

О. Литвин:

–До правопису потрібно було повернутися ще тоді, коли Україна стала незалежною самостійною державою. Тоді ми повинні були наводити лад у всіх галузях знань, політиці і так далі. У 1999 році,коли видали Проєкт— зчинився крик, що це не на часі, потрібно багато грошей, щоб перевидавати літературу. Але якби діти вчитися по ньому з першого класу— не було б ніяких труднощів.

 –Що б це могло змінити в Україні?

У. Добосевич:

— Насправді ж, це надзвичайно важливо – не руйнувати основ рідної мови! Бо наслідки можуть бути аж надто гіркі і  незворотні. Треба відроджувати і плекати саме те, що є особливе, самобутнє, навіть якщо з роками воно призабулося. Мова – одна із визначальних ознак формування національного обличчя. Нам усім би дуже хотілося бачити його виразним, ясним і красивим. Чи не так?

О. Литвин:

— Якби ми показали справжнє обличчя правопису 1933, якби розповіли про Правопис-28, авторів якого знищили. Можливо, не мали б війни сьогодні. Хотілося б, щоб Україна була  такою державою, яка має герб, прапор, гімн, і має правопис як мовний закон.

Розмовляла Софія Тимо

Фото з Інтернету