Життя, як відблиск історії

…Недовгий шлях — як човнові
До синього моря —
Сиротині на чужину,
А там і до горя…

 

Не дарма підбираю ці слова Шевченка як епіграф, написані в далекому 1842 році, і проводжу невидиму паралель( хоча може і не паралель це зовсім) з подіями 30-их років ХХ  століття, які довелось пережити моєму прадідусеві, теж письменникові, хоч писав він не вірші, а підручники для дітей і теж з важкою(через часи і режим) долею. Мабуть це аж зовсім не паралелі і не спроба порівнянь, століть то чи місць і людей, а слово про людину, яка завжди була і буде для мене взірцем…

В школі коли казала, що цікавить мене література і писання, мама казала,що це гени. Розказувала, що її рідний дідусь, Умер Оджа Юнусов (оджа з кримськотатарської -вчитель)  був письменником і вчителем, в дитинстві ще на свята у подарунок всім онукам дарував книжки ( одну я навіть бачила, підписану спеціально для мами, на 8 березня). Розказувала, що коли він знайшов після депортації  свою родину на чужині,в Узбекистані, його маленька донька (мамина тітка) побачивши незнайомого чоловіка заплакала і втекла, а мама повернула її з словами «Донечко, то ж твій тато». Показувала газетні вирізки і папери де гарним,каліграфічним почерком (датовано 1971 роком) писав дідусь. Звичайно, не маю на меті описувати всю  історію родини чи автобіографію дідуся, мабуть хіба що не кожна родина народу Криму в ті часи мала свою трагічну долю, але розкажу про один випадок,чи вчинок який комусь виявиться може незрозумілим, нерозумним, а комусь навпаки – мудрим.

Мій дідусь (1900 року народження) був з однієї з найосвіченіших родин Къарасувбазару(м.Білогірськ), закінчивши Зинджирли-медресе ( духовний освітній заклад,заснований 1500 року Менґлі Ґераєм у Салачику біля Бахчисарая ) став народним вчителем. Разом з відомим кримськотатарським письменником і поетом  Номан Шейх-заде вони випустили підручник «Ана тили» (Рідна Мова) і написали поему «Азат Къырым» про окупований Крим. Під час окупації, всі починають підозрювати, що після приходу Радянської влади, дідуся з його друзями( вчителями і письменниками) за їх роботу і творчість або знищать, або відправлять в Сталінські табори. Після роздумів чотири чоловіка( дідусь Умер Оджа, Номан Шейх –заде та ще двоє друзів – земляків Садредін і Емір-Муса) вирішують втікати з Криму. Рано вранці попрощавшись з родинами друзі вирушають в дорогу. Вже на околицях міста, вони зупиняються на хвилину аби востаннє попрощатись з рідними місцями..і тут побачивши своє місто, гори, всю цю неймовірну картину, мій дідусь не витримує і промовляє до друзів такі слова: «Товариші, вибачте, ви вчиняйте як вирішили, але я цю землю, цю Батьківщину покинути не зможу». Після довгих марних вмовлянь з Криму їдять їх троє, а дідусь повертається додому. Незабаром його відправляють в табори, де він проведе більше 10 років..Після війни він довгий час перебував в таборі у Воркуті, де був ще інший ув^, язнений, відомий кримськотатарський письменник Ібраім Бахшиш, який вже був на той час тяжко хворим, дідусь допомагав йому чим міг. Коли Умер Оджа вийшов на волю, його родина, як і весь кримськотатарський  народ, була депортована в Азію і на Урал. Дідусь знаходить дружину і дітей в місті Шахрісабз. Дає дітям освіту, професію, вчить рідній мові і культурі онуків.  Він так і не повернеться на Батьківщину, від якої не відмовився навіть у скрутні часи, помре на чужині.

Не знаю, які думки хвилювали в ту хвилину його, коли  за власним бажання він лишається на рідній землі, знаючи, що невдовзі їх розлучать назавжди.. Можливо, він не бачив щастя на чужині хоч і на волі ( а для нього неволі). Може  і не промовляли до нього Шевченкові слова( яких він можливо ніколи і не читав) «На чужині не ті люде —Тяжко з ними жити!»( «Думка, 1838), але так він вчинив, не втік, не зміг. Вчинок цей вважаю істинно взірцевим. Ніхто мабуть не навчив би мене любити рідну землю краще ніж він. Землю, яка зберігає незламний дух пращурів, рідну культуру, незабутні традиції, мелодійну мову…І хоч з усіма її бідами і зазіханнями чужих, важкими часами і скрутними становищами, ніяка інша земля ніколи не стане рідною домівкою.

 А часи повертаються, може,  як кажуть мудрі люди, бо не зроблені правильні висновки, хтозна. Часто, будучи вдома, чую слова навколишніх, що і не таке доводилося переживати народові, переживемо і це. Виживемо, безперечно. «Бирликте куч»- сказали б мої предки ( В єдності сила). Отже, тримаймося купи не тільки на землі,  але й духовно: думками і ідеєю.

Автор: Ревіде Зіятдінова

Фото з Інтернету