ARTarea – інтернет-журнал журналу «ARTarea»
Початок 90-тих. На вулицях Москви стояли танки. Цих дивних залізних каракатиць було багато, а люди навколо виглядали розгубленими, вони не розуміли, що відбувається. Як сталося так, що величезна імперія під назвою СРСР раптом перестала існувати?
В ті часи це здавалося просто якоюсь нісенітницею, божевіллям. Імперія, яка мала бути вічною, розпалася, як груда старої облупленої цегли. А бетоном для цієї штучної будівлі, на жаль, слугували тисячі загублених людських доль. Під танк комунізму у свій час потрапили всі верстви суспільства: від замученої інтелігенції і аж до колись відданих революції червоноармійців. Але від жовтневого перевороту минув час і жорстока репресивна машина не змогла заглушити нехай тихого, але впевненого голосу суспільства та мистецтва, які разом з паростками постмодернізму, рокової музики ставали фундаментом свободи у заангажованих комуністичною пропагандою мізках.
«Він дивився по телевізору, як радісні люди збивають з фасадів таблички з буквами КПСС, і згадував старий анекдот, який починався словами «скінчилась радянська влада» Раніше в цьому місці потрібно було сміятися, бо безкінечність радянської влади здавалася всім очевидною, але тепер анекдот став реальністю, і смішно було від думки, що неймовірні у минулому події творяться з такою легкістю». (із книги Павла Санаєва, очевидця перебудови в Росії)
2013 рік. Листопад. Посеред Києва стоїть Майдан. Танцюють, щоб зігрітися студенти. Вони навіть не мають думки, що тоталітарний лад Януковича незабаром стряснеться передсмертними конвульсіями і впаде. Нам всім, українцям ХХІ століття, не вірилося, що влада самовпевнених, недалекоглядних зеків може припинитися. Ми тихо собі мирилися із жорстокою цензурою, з переписуванням підручників історії, з продажем чорноземів китайцям, з тим, що Україна поволі ставала фактичним російським земством. Відтак брехлива «СТАБІЛЬНІСТЬ» часів Януковича була фактичним «застоєм». А Янукович цілком нагадував Брежнєва, який також був ганчірковою маріонеткою в руках хитрої номенклатурної верхівки.
Який історичний сценарій розвиватиметься далі?
Сьогодні Україна фактично має витримати складні, емоційні та болючі зміни. За мірилом історії ми фактично перебуваємо в епосі перебудови. Історик Олесь Татарчук зауважує:
«Останні 20 років показали, що під час перебудови 90-тих Україна не досягла широкоформатних змін, не визначила чіткий вектор свого розвитку (тобто не обрала між Росією і Європою) і повинна завершити докорінні трансформації, які відділять нас від посттоталітарної свідомості назавжди, та змусять цінувати сам факт Незалежності. Але для того, щоб Незалежність цінувалася за неї повинне боротися усе громадянське суспільство і на собі відчувати всю складність боротьби за свободу. Наприклад, стійко витримати зимовий холод, можливе відімкнення електрики. Це той фактор, який згуртує нас, наблизить Україну до гордих Прибалтійських народів, які у свій час терпіли зимові холоди упродовж перших років після відділення від Росії. Можливо запізно, але ми повинні пройти цей шлях. Інакше історичні перебудовчі цикли будуть повторюватися, допоки український народ не знайде у собі сили монолітно об’єднатися і побороти зрештою чужоземні впливи. Так нам це зробити важко (Україна упродовж історичного розвитку довго була під іноземним пануванням), але це можливо і навіть необхідно».
Але чи всі українці сьогодні мають таку патріотичну свідомість, щоб подолати у собі проросійські настрої, які плекалися століттями? Чи готові терпіти серйозні незручності (у навчальному процесі), у опалюванні квартир, зрештою у потребі забезпечувати армію, яка потребує все більших капіталовкладень з настанням зими?
Василь К., який у свій час стояв на Дніпропетровському Євромайдані поділився своїми візіями щодо цього:
– Чесно кажучи, я стояв на Майдані у Дніпрі три довгі місяці. За цей час Дніпропетровськ цілковито змінився. Із проросійського колись міста він став чи не найпатріотичнішим містом України. Навіть електричні стовпи у нас тепер синьо-жовті, а під центр допомоги біженцям та військовим віддали величезний будинок профспілок. Коли ми стояли на Майдані, то думали, що справді станемо жити інакше, а стипендія студентів зросте. Що ми маємо тепер? Влада знову нахабно обманює наші обіцянки, навіть у виборчих списках партії Президента бачимо спаплюжені негативною політичною репутацією імена. Після майже року від початку Майдану я не бачу змін. Навпаки, наша країна перетворилася на Другу Чечню. Адже ніхто не знає чим закінчиться ця війна, яка є фактичним військовим геноцидом нашої нації. Я – розчарований.
На жаль, думка Василя К. відображає філософію більшості людей Центральної або Східної України. Так, вони боролися за зміни, так співали патріотичних пісень на Майдані. Але чомусь гіркий досвід Помаранчевої Революції, яка не виправдала сподівань, ці люди сприймають хибно. Думають, що революції роблять романтики, а збирають вершки прагматики. І власне не очікують вже нічого доброго. Вони не розуміють, що зневіра породжує зневіру. Не розуміють, яку історичну відповідальність зараз покладено на них – людей, які були основою новітньої Революції Гідності.
Розчарування у революції породжує хаос у головах
Ці студенти, молоді випускники університетів кричать сьогодні, що влада погана, а Президент Петро Порошенко під час Мінських домовленостей підписав фактичний вирок Україні. Щотижневі випуски газет, новин це ілюструють. ЗМІ сьогодні підсилюють ситуацію напруження, розчарування, а також настроїв поразки.
Наприклад, заголовки останніх тижневих газет: «Здається це все-таки кінець війни», «Банки можуть впасти з дня на день», «Гриценко каже, що Яценюк і Турчинов «державні злочинці» «Генпрокурор – друг Януковича». І кому тепер довіряти? Чи не краще просто пірнути у річку войовничого пофігізму, аби зберегти свої нерви?
І багато людей починають «співати стару пісню», вважаючи, що нічого хорошого від політики не доб’єшся, а в України просто зла доля.
І отут, саме в цьому апофеозі безнадійності виникає закономірне питання – перебудова буде вічною? Скільки ще циклів перебудови (революція на Граніті, Помаранчева Революція, Революція Гідності і т.п.) потрібно пережити українському народу, щоб усвідомити, що легкого шляху до кращого життя за європейськими стандартами не буде. Що ми, історичними, географічними умовами поставлені в таку ситуацію, коли повинні щоденно боротися за свою свободу, контролювати власних політиків, які таки колись повинні стати не всесильними небожителями, а справді слугами народу і виробити таку систему демократії, яка б не сприяла розгулу буржуазної безкарності. І можливо на це підуть роки холодних з браком газу зим, роки високих цін на транспорт та найнеобхідніші продукти. Але колись, можливо через 20 років ми сміливо зможемо сказати – ці зміни, зробили ми, українці ХХІ століття.
Кілька слів про Росію
На жаль, нашу сусідку Росію навряд зміни спіткають найближчим часом. Тут перебудова не лише не відбулася у повному обсязі, але на разі процвітає такий собі «законсервований тоталітаризм», а люди замість того, щоб думати про майбутнє відчувають підсвідому тугу за минулим. Це зокрема наглядно проілюстрував документальний фільм «Труба» російського режисера Віталія Манського, який був презентований цьогоріч на фестивалі «Мінотавр». Більшість росіян, які проживають біля основного газопроводу Російської Федерації (герої стрічки) на запитання про СРСР незмінно відповідали, що хочуть повернуться у часи, коли «всі були рівні і все було дешево». Тобто у Росії також спостерігаємо незавершену перебудову, але у набагато більш поглибленому варіанті, аніж в Україні, так як тут не відбувається ні хаотичних революційних змін, ні еволюційного розвитку економіки.
Тобто на сьогодні дві постсоціалістичні країни – Україна і Росія перебувають на тому етапі, коли потрібно зробити остаточний вибір – і або звільнитися від ярма минулого, або зробити це минуле своєрідним культом, мертвим кістяком на якому по суті державність ґрунтуватися не може.
Автор: Оксана Бабенко
Фото з Інтернету