«Лісова пісня» театру Курбаса – коляда про весну, що втікає

Забудьте про рівні ряди градаційних крісел, червоні штори та музику, що лунає із гучних колонок.

Театр Леся Курбаса – це місце, де сцена та глядачі стають одним цілим. До того ж, постановка «Лісова пісня» має форму кола. Можливо, це символ язичницького, прадавнього  Сонця або знак того, що вихор гарячого українського танцю забере із собою у містичний світ кожного присутнього у залі. Таки справдилося.

Дивувало нестандартне розміщення предметів у театрі. Навкруги – крісла та лавки, застелені вишитими рушниками. Посередині – нічого. А де ж тоді декорації? Звісно, вони з*явилися поступово, але ж які насправді «пишні» та доречні… Єдина деталь могла замінити модель цілої  хати  – великий гаптований килим. Він виглядав доволі гармонійно із жестами та мовою акторів навколо нього. Ліс – це самі ж глядачі: хто дуб, хто калина, чи очерет…

У кожній наступній дії декорації різко змінювалися: від казкових, романтичних до похмурих, «міщанських». Сцена із крикливими Килиною та матір*ю Лукаша, замореним п*яним Лукашем відбувається на фоні розвішаного шмаття на шнурках, витягнутих від чотирьох кутів зали. Килина старанно викручує кожну шкарпетку, при цьому забуває про дещо важливіші речі  – лагідність та доброту.

У театрі Леся Курбаса немає ніякого підсилювача звуків.  Дзвінкі народні  пісні Полісся та Гуцульщини звучали  акапельно. Деколи це були бездоганні соло, деколи – хор різнобарвних голосів лісового царства. Проникливу або ж грайливу пісню могли заспівати прямісінько над вухом самого глядача, а інколи і його самого заставляли проявити свої вокальні здібності.

Аранжувала пісні для вистави музичний режисер Мар*яна Садовська. Також лунала музика самої Лесі Українки, яку вона подала як рекомендацію у кінці своєї драми-феєрії.

Здається, курбасівці виконали бажання самої Лесі Українки, і відтворили ту картину Лісової пісні, яка намальована найчіткіше у серці самої поетеси. Постмодерна вистава – нестандартний погляд на класичну драму-феєрію, природний, інколи бентежний, інколи колючий. У чому ж нестандартність?
Раніше я бачила «Лісову пісню» у класичному театрі. У ній всі були схожими. Тобто всі були людьми. За стінами Курбаса чітко малювалися два світи на палких контрастах: світ природи та світ суспільства. Щирість – захланність, свобода – побут, кохання – зрада, надія – відчай, ейфорія – депресія, вічність – порожнеча. Представники природи були одягнені в національну українську одіж – жупани, вишиті сорочки, довгі, кольорові стрічки… Натомість селяни, представники людства, одягнені буденно, у сіру та незграбну одіж. До того ж, чіткого розмежування двох протилежних світів додала зміна мовних кодів: «Ліс» розмовляв українською, а «Село» – російською.

Роль Мавки  талановито зіграла Оксана Козакевич. Лісова царівна – така безпосередня, невимушена. Трохи дика та наскільки чаруюча… Вона то говорить пошепки, то кричить, то втікає, то сміється, та ще й співає… Пісню, що щипає за серце. До кінця вистави Мавка, на відміну від Лукаша, не змінюється. Все та ж чарівна, добра, наївна, із тим же весняним коханням у очах.

Авангарду виставі додало те, що Мавку та Килину виконала одна і та ж акторка. Миттєво перевтілювалася із лісової, вільної серцем царівни у скупу, хитру, втоплену у побуті Килину. У цьому процесі є щось символічне. Людське лице немов має дві сторони. Людина завжди має право вибору. Обрати шлях важкий чи широкий, думати лише про матеріальне чи прагнути до ідеалів… Все залежить від нас. Людина є водночас темнотою і світлом. Що переважить, залежить тільки від самої особистості.

Істотних метаморфоз зазнає протягом вистави Лукаш. У трьох діях його грають різні актори: Орест Шарак, Микола Береза, Андрій Козак. Із кожною дією від хмурніє, кам*яніє, та, зрештою, старіє. У цьому яскравому режисерському ході криється знову ж таки розповідь про істинну сутність людини. Ми ніколи не є тими, що були вчора. У юності віримо у чудо, окрилені свіжими мріями, у зрілості стаємо скептиками, намагаючись добути «хліб насушний», у старості перетворюємося на містиків, і в тому періоді часто шкодуємо, що десь у молодості забули про збагачення душі, і ,як наслідок, втопилися у побуті. Лукаш – приклад типової людини, різнограневої, тої, що бореться із самим собою. Та цей бій достоту важкий та нестерпний.

Хто ж тоді така вічно молода та завжди усміхнена Мавка? Вона є втіленням Природи. Вічної, циклічної. Леся українка розробила події твору на тлі чотирьох пір року. Різниця людини та природи у тому, що для останньої завжди прийде наступна весна. Мавка все ж така, «здається, я жила завжди» –  свіжа, одухотворена, готова до нових утіх та радощів. Така ж вона величність Природа, що дивується часто людській суєті та тим лабіринтам, що самі ж люди собі понабудовували. Та, втім, рано чи пізно повертаємося до Неї, аби знайти себе справжнього, первинного, чистого.

Варто віддати належне режисеру Андрію Приходько, який спільно із театром Леся Курбаса створив проникливе, бентежне бачення драми-ферії Лесі Українки.

Вистава «Лісова пісня»  – Вертеп у трьох колядах  – так промовляють актори зі сцени. Викладач Львівського університету ім. Івана Франка Богдан Тихолоз висловися про дану виставу просто та зворушливо: «Вона сидить, мов цвяшок у моїй голові, який неможливо витягнути ніяким способом».

У кінці трагедійного вертепу, звісно, навертаються  сльози, але із ними також летить невидимий месседж. Від прожитих трьох годин. Не у Львові. Не у театрі. А у інакшому вимірі. Реальність, яка передається через нереальність. Якби не втопитися! Якби не втратити ту душевну втіху від дрібниць, грайливі, щирі очі та невимушені усмішки… Якби це все не втопити у побуті… Зберегти іскру ніжності, порцію ранкових сподівань, миттєвих порозумінь та трохи ще молодих променів сонця… Невже неможливо зберегти таким могутнім та всевладним людям все те, що дала нам весна?

 Автор: Катерина Воронова

Фото Олександри Присташ та Анни Солом’яної