Важливе
Зимовий подих весни

Зимовий подих весни

/ есе /

Вона приходить непомітно. Її майже ніхто не помічає, бо не може відчути її наближення фізично. Люди взагалі звикли до підказок відчуттєвих рецепторів. А вона приходить – тонка і прозора і зневажливо так посміхається, і очима і губами, і прихованим смутком. Вона є.

А потім одягає на себе тонке простирадло і танцює кан-кан. А потім знесилюється і починає плакати. А сльози її не солоні, а з кришталю. І коли вони падають на землю, то чується сріблястий ледь вловимий передзвін. І небо починає також плакати – дощем. А люди, люди трохи лякаються, а потім отримують секундний відблиск щастя. Іноді вони його не помічають, але той відблиск схожий на вітер, що куйовдить волосся і розвіває спідницю.

І коли дівчата в такі дні ночі піднімаються на горище щоб подивитися на зорі і помріяти наодинці, то лише обраним дано побачити її. Прекрасну і неземну. Коли раптом вона вам трапиться, то ви легко впізнаєте цю незнайомку. У неї будуть великі чорні очі і коротке смоляне волосся як в Одрі Тоту. Вона летітиме на своїх крилах зроблених з мережевних ранків. І у руках у неї буде молодий місяць, що давно вже її союзник.

Хто ж вона? Весна, якій ще не час. Весна, яка приходить зимою. Їй холодно, бо вона не має житла, їй сумно, бо про неї ніхто не пам”ятає, їй самотньо, бо ж в неї нікого нема. І тоді, лише на один день весна нагадує про себе – вона просить зиму, і та поступається їй місцем, всього на один короткий день, який дорівнює вічності. А люди, люди думають, що то просто відлига. Дурні..

Автор: Оксана Бабенко