ARTarea – інтернет-журнал журналу «ARTarea»
Вища освіта ніколи не була настільки доступною, як та, що сама падає на сімнадцятирічні плечі сучасних українців. “Хіба?” – запитала моя сусідка в гуртожитку, почувши, як я перечитую перше речення майбутнього матеріалу. Так, ніколи раніше. Хочеш фактів? Будь-ласка! Студенти-медики у Середньовічній Європі горіли на вогнищі інквізиції за нахабність зазіхнути на церковні постулати. Перед жінками двері університетів відчинилися аж у середині дев’ятнадцятого століття.
Наші з тобою дідусі й бабусі складали іспити з предмету “Історія КПРС”. І це тільки з першого посилання в Ґуґлі. Бачиш? Ніколи раніше. Якщо серйозно, ми, сучасні студенти, тільки і вміємо скаржитись: вставати рано, трамваї не їздять, практики мало і, взагалі, нудно – жах!
«Гей, шановні, не нахабнійте аж так! Де ваша вдячність? Викладачі на пари з’являються? З’являються! Ну то й що, що розповідають про життєві драми водія двадцять четвертої маршрутки і користь крему для рук?! Ну добре, а в їдальні вас смачно годують? І дешево, так? Ну то й усе, що вам ще в біса треба?» – чую це з уст прагматиків. Постійно. Звідусіль. І коли цей масовий гіпноз прокрадається в мою волелюбну свідомість, повторюю як мантру “Середні віки не дарма називали темними, а ти ідеаліст, ти прагнеш більшого». Отже, мусиш дивитись у завтра, а не сумувати за вчора.
Рівнятись на майбутнє освіти, а не на її середньовічні початки. Не миритись, а вдосконалювати. Якщо розставляти такі акценти, українські університети можна критикувати всі шість років: чотири – бакалаврату і два – магістратури. Я, як студентка третього курсу, стільку часу вже не маю, а тому зупинюсь на найбільш гострих проблемах. Корупція. Ніколи не давала хабарів. Не знаюсь на розцінках. Натяках і методах. Провалилася б одразу до дядька Сатани, якби мусила переступити себе і всунути двохсотгривневу купюру у масну руку “хапуна”. Професора, лікаря, чиновника – байдуже: у “хапунів” одне обличчя, яку б посаду вони не обіймали. Оскільки я не стикалась із цим особисто, масова істерія із засилля хабарництва здається мені замилюванням очей.
І якщо це не всесвітня змова і корупція все ж існує (що ймовірніше, ніж моя рожева безкорупційна реальність), така проблема має отримати першочергове розв’язання. Бо що ж це за освіта, де замість списку літератури на початку семестру видають список “добровільних” презентів лекторові? Не вища, а нижча – топить юних мрійників на дні людської моралі. Радянщина. У підходах, книгах, завданнях. “Підручник – від слова до слова щоб знав! Дати, назви, імена. І не дай Боже, хлопче, сплутаєш місцями сполучники чи частки. Вижену! Під трибунал відправлю! З партії у три шиї вилетиш! І мовчи, бо я тут викладач. Яка твоя думка, шмаркаче? Ти хто такий, щоб думку мати? Ще й патякає, диви на нього!”
Бачив би це Хвильовий, який століття тому закликав тікати до Європи від Москви. Сто років минуло – а ми й досі ланцюгом приковані до того менталітету. І кінця-краю не видно-не чути: викладачі з радянськими метастазами в мозку насаджують свої заражені клітини студентам. Ті дорослішають, виховують дітей, стають викладачами – і життєвий цикл радянської пухлини відтворюється знов та знов. Фінанси. “Студенти – народ живучий. Крейди нема, кажете? Стільці ламаються? Зі стелі тече? Штукатурка на парту падає? Та виживуть, куди подінуться! Папірець про закінчену вищу всім потрібен”. Аргументи зайві.
Освіта в Україні – залишкова галузь. Державі чхати на наші проблеми – ми ж бо живучі і непримхливі. Хотіла би я хоч раз поміняти студентів і депутатів місцями. Нас – у їхні велюрові крісла, їх – за наші довоєнні парти. Нам – їхні Макбуки, їм – наші комп’ютери зразка дев’яносто восьмого року. Хай покажуть, як у таких умовах стати майбутнім нації. Найгостріше зачепила – душа і досі кровить. Це – ті три валуни, що стоять на перешкоді будь-яких змін. Без них легкодоступна українська освіта залишиться на рівні Середньовіччя. У наших силах – писати, критикувати, закликати. На наших юнацьких плечах – протидія корупції і викорінення радянських метастаз. Берімося до справи, любе українську студентство – бо нація все ж потребує майбутнього.
Автор: Карина Сайфудінова
Фото з Інтернету