«СТРАШНО, АЛЕ ТРЕБА»: ВІЗИТ У КОНЦЕНТРАЦІЙНИЙ ТАБІР AUSCHWITZ

Місце, де оживає історія. Місце, де соромно усміхатися.
Місце, де боляче бути зараз – не кажучи про роки війни.
Концентраційний табір Аuschwitz – табір, де в муках померли мільйони людей – зараз перетворили на музей. Натовпи туристів – дорослих і дітей – вибудовуються в черги, щоб зазнімкувати вхідні ворота чи крематорій.
Аморально, скажете ви? Доречно – відповім я. І готова аргументувати, чому.
Звісно, я захищатиму саму ідею музею, а не поведінку туристів. Кожен сам бере на себе відповідальність за власну поведінку. Відповідальність перед честю й гідністю мільйонів замордованих душ.
Але ідея перетворити концентраційний табір на музей себе виправдовує.

Це місце вражає. Ні, не просто вражає. Захоплює душу, молотить її на шматки і по вітру пускає залишки. І що більше людей переживе цю молотильню, то менше шансів, що таке звірство відбудеться ще раз.
Вражають портрети в’язнів.
Перед очима досі стоять тисячі обличчя – чоловіків, дітей, жінок – усіх острижених, схудлих, замучених, побитих, нажаханих і принижених. Коли йдеш коридорами колишніх бараків, вони дивляться на тебе тисячами пар очей. Вбиває усвідомлення того, що ти вже нічого для них не зробиш. Ти запізнився на півсторіччя. Та й навіть якби прийшов вчасно, навряд чи зміг би допомогти.

Вражають масштаби.
Вбивство було поставлене на конвеєр. Газові камери, крематорії, кабінети для медичних експериментів. Голод і нелюдська фізична праця. Люди прибували щодня. Тисячами. Сотнями тисяч. Нескінченним потоком приречених на смерть.
Вражають бараки.
Сотні дерев’яних коробок, з усіх боків відкритих для вітру, морозу і спеки, вони були побудовані для коней. А згодом використовувалися, як камери для 400 чоловік, де на кожному ліжку (якщо ліжка взагалі були) доживали свої останні дні щонайменше по 5 людей.

Вражають речі ув’язнених.
Тонни посуду, окулярів, взуття і одягу. Люди збирали речі, намагаючись вмістити ціле життя у маленьку валізку. А як не виходило, лишали найдорожче – бо ж думали, що повернуться. Думали, що їдуть ненадовго, не знаючи, що їдуть на смерть. На рабську і голодну смерть мученика.

Вражає запах.
У таборі досі стоїть тяжкий аромат минулого. Мозком розумієш, що це пахне старе дерево бараків, але душа назавжди асоціює цей запах із запахом смерті.
Вражають 2 тонни волосся, зістриженого із в’язнів.
І не тільки тому, що через це розумієш, скільки було вбито, а тому, що не розумієш, як людина може так ставитися до іншої людини. Як високо треба ставити себе, щоб – гірше ніж скота – тримати в ув’язненні мільйони тобі подібних. Мільйони людей зі своїм минулим, з талантами і розумом, зі спогадами і почуттями.
Людей, тепер роздітих, лисих, мовчазних – перетворених на рабську масу.
Коли ворота табору зачинилися за мною із зовнішньої сторони, я ще півтори години не могла вимовити жодного слова. Я не піддалася сентиментам, не сердилася, не кинулася розповідати про це світові. Я була спустошена.
І йдучи геть від табору, яке в списку місць для відвідування назавжди матиме для мене гриф “страшно, але треба”, я розуміла, що більше ні за що не повернусь.
Бо завжди пам’ятатиму.
Так живо, так болісно, так точно.

Автор: Карина Сайфудінова

Світлини надані автором