Книгоманія: чи варто рятуватися? Частина перша.

Здається, усі чули цей жарт про те, що ми так пишаємось, маючи справу із книгами, ніби живемо у Cередньовіччі?Але й справді – читати стало модно: літературні флешмоби і блоги, зустрічі з авторами, фото з улюбленими книгами, ажіотаж навколо книжкових виставок…

То чия заслуга – цей читацький бум? Це штучно створене явище із якоюсь комерційною (чи все таки етичною?) метою або закономірний етап розвитку суспільства? Що люди шукають у книгах або яку компенсаторну функцію виконує читання? І чи дійсно книголюби відрізняються від решти людей?

Про все це ми запитали у людей, безпосередньо пов’язаних із інфікуванням громадян бібліофілією. Звісно, вони заперечуватимуть свою причетність до «книжкової змови», але сподіваємось, що не припинять писати, видавати і популяризувати книги.

Катерина Толокольнікова, журналістка та авторка блогу про читання «What are you reading?»

Читати справді стало модно – це факт. І книжковий ринок останніми роками дуже пожвавився. По моїм відчуттям це сталося десь в 2013-2014 роках. Вже знані видавництва набрали обертів, у всіх зросла кількість новинок, а за рік-два і тиражів. Більше того, постійно народжуються нові видавництва, зокрема й нішеві. Радує й те, що провідні видавці купують права на знаних класиків і найновіші бестселери. Нарешті в Україні видають лауреатів Нобелівської, Букерівської, Пулітцерівської премій – причому доволі оперативно. Просто поверніться назад на, скажімо, 7 років. Такого не було! Тож з одного боку читацький бум можна пояснити більшим асортиментом новинок (і, що важливо, на будь-який смак!), зростанням потужності видавців, зародженням книжкового піару. А з іншого…Якось я прочитала в медіа думку про те, що значною мірою зростанню популярності читання й культурних проектів загалом посприяла війна. Як би парадоксально це не звучало. Виявляється, коли говорять гармати – музи не мовчать, попри відомий афоризм.  Й інтерес, до того, що ці музи розповіли, тільки зростає. Я вірю в таке пояснення. Думаю, люди шукають як розваги, можливості зануритися в захопливий вигаданий світ, так і відповідей на вічні екзистенційні питання. Яких у зв’язку з війною, втратою дому, еміграцією та іншими процесами, які відбуваються з українцями, стає тільки більше.

Ну і звісно, що сприяють всі ці активності онлайн, які ви перелічили: флешмоби, челенджі, книжкові блоги та спеціалізовані книжкові соціальні мережі. В Україні дуже активна й велика Facebook-аудиторія, яка обговорює не тільки #зради та #перемоги в реформах, політиці та економіці, а й культурне життя країни. Дискурс там ширший, ніж у медіа. Скажімо, на новинку українського автора в ФБ буде 100% більше розгорнутих відгуків, ніж в усіх медіа країни разом узятих. Активнішою стає книжкова тематика в Instagram. Попри альтернативні розваги, які пропонує інтернет, мені здається, книжки все ж таки витримують конкуренцію. Я це кажу зокрема і як блогерка, яка щодня стежить за тим, скільки і що читають люди в громадських місцях. В Києві і справді з кожним роком все більше людей їздять в транспорті з книжкою – паперовою чи електронною.

Сприяють популярності читання і офлайн-проекти. Адже з кожним роком наші літературні фестивалі помітно ростуть і залучають все більшу аудиторію. Люди приходять, купують і щось із того читають. А ще за успішні офлайн-івенти треба бути дуже вдячним «Книгарні Є», яка почала лупати сю скалу ще 10 років тому. Роль цієї мережі книгарень в популяризації як читання загалом, так і сучасної української літератури, неможливо переоцінити. Хочеться, щоб більше таких подій відбувалося в маленьких містах, бо Києву та Львову їх уже досить.

Давно не було соціологічних досліджень, які фіксують читацькі звички українців. Останні – пару років тому – були невтішні. Тільки половина українців читає книжки, багато хто із них тільки пару книжок на рік. Хочеться побачити нові, оптимістичні результати досліджень 🙂

Останнє питання класне. По факту книголюби нічим не відрізняються – в них така сама будова тіла, здебільшого офісна робота й їм також заважає жити цьогорічна літня спека. Але що їх таки відрізняє – те, що у них завжди із собою книжка, в голові – план читання до кінця сезону чи року, а на поличках чи в електронній папці – десятки книжок, які чекають на свою чергу.

Ксенія Сокульська, журналістка та авторка хронік «жіночого» читання «Vaenn`s»

Мені дуже складно оцінити масштаби “моди на читання”, адже вона, з одного боку, є невід’ємною складовою могожиття, з іншого – має ефект портативної мильної бульбашки, що завжди навколо мене і розфарбовує світ більш райдужними кольорами, ніж він є насправді.

Більшість моїх близьких та знайомих читає і читає багато. Це люди (і я серед них), які скуповують книжки кілограмами, які відвідують книжкові презентації та беруть участь в різноманітних челенджах, люди, які за місяць купують залізничні квитки “на Форум” або “на Арсенал”, бо не можна ж таке пропустити.

При цьому я цілком свідома, що якщо дати цій бульбашці випаруватися, то виявиться, що навколо не все так райдужно, і в Україні в книжковій сфері одна проблема на іншій сидить та меншенькою поганяє. Чим може це змінитися, чи можуть люди читати більше за ті 4,3 книжки на рік, що згадуються у відомому дослідженні GfK Ukraine? Гадаю, що так (хоча б тому, що в багатьох європейських країнах статистичні показники все ж таки кращі). Чи захочуть прочитати – вже інша справа. Для того, щоб захотіти прочитати книжку спочатку треба дізнатися, що вона існує, а потім – отримати можливість її прочитати (і тут ми знову повертаємося до українських проблем – з оновленням бібліотек та поганою системою книгорозповсюдження). Поки не виходить гарантувати цю можливість, будь-які комерційні змови щодо читання матимуть трохи непереконливий вигляд. З іншого боку, якщо читання справді стане модним – і це означає, що в нашій райдужній бульбашці побільшає людей. У інших гарних людей – перекладачів, редакторів, коректорів, дизайнерів, ілюстраторів та всіх, хто дотичний до народження книги – побільшає роботи (і грошей). Що більше люди навколо цікавитимуться книжками (хтось тому, що ця письменниця отримала Нобелівську премію, інший – бо обкладинка гарно пасуватиме до улюбленого інста-горнятка під каву) – то більше ставатиме цихкнижок. Хм, soundslike a plan. Треба пошукати в ньому недоліки.

Марія Косян, письменниця та учасниця літературного угрупування «Свідки слова»

Уяви, ти виходиш на вулицю, дерева жовтими крихтами сиплють. Чуєш дратівливі гудки машин, ритмічне «оммммм» автостради, бачиш перехожих – кожен у справах біжить, мить – і впаде від поспіху.

Чоловіки й жінки, підлітки й малеча – усі під пахвами по книжечці несуть. Ноутбуки й мобільні, планшети й смартфони владарювали в їхніх сумках колись. Нині ці місця зайняли книги.Художні й наукові, елітна література та кітч.

Ось він, твій ідеальний світ. Світ письменника й бібліофіла, атож?

А тепер, друже, вийди із задзеркалля і скажи реальності: привіт.

Запитай у першого зустрічного, яка його улюблена книга, чи читав він Жаданів «Інтернат», що думає про «Польові дослідження…» Забужко. Поцікався, кого він знає з українських письменників, чи де розташована найближча книгарня. Запитай, він любить бітників, а чи радше від Бальзака пісяється.

Не шукай його в арт-кав’ярнях, на виставках, автографсесіях чи фестивалях. Бо надибаєш лише свої відображення і відповіді, котрі звик чути. Відповіді таких, як ти і таких, як я.

Тут, у зоні комфорту, поміж рівними, ти обговорюєш постмодернізм, блог Санченка й теорію архетипів.

До біса теорії, до біса архетипи. Вийди на вулицю й запитай.

Хай це буде водій автобуса, що врубає шансон на повну, тьотя Зіна на касі «Сільпо», хай це буде планокур Павлік із третього під’їзду, або ота ляля з восьмим айфоном за сусіднім столиком. Зателефонуй однокласнику Дімці, що отримував самі “відмінно” й регулярно їздив на олімпіаду з біології, або одразу своїй вчительці, ні не літератури (адже це – надто просто й знайомо), а, принаймні, географії. Або розлютися й урядову гарячу лінію набери. Запитай, скільки вони книжок прочитали протягом останнього року. Українських авторів чи, гаразд (трохи поблажливості!) іноземних.

Скажи своїм приятелем, котрі чинно працюють в офісі чи банку (як всі нормальні люди), що ти – письменник.

Знаєш, що ти почуєш? І що побачиш?

Аякже, знаєш.

І я знаю також.

Я – не песиміст і не хочу нікого запевняти, що все – аж настільки погано.

Але ми з тобою, любий книголюбе (бо хто ще може читати цю сповідь), зробили замало.

Загітуй водія перемкнути рускійшансон на ONUKA чи СКАЙ, поясни тьоті Зіні, що після Шевченка в Україні теж жили письменники і щось таки творили, переконай планокура, що Берроуз вставляє не гірше за драп, підсядь до лялі і розкажи, що фотка з книжкою виглядатиме дуже стильно. А якщо її ще й прочитати… Ай-яй-яй, усі дивуватимуться, яка ж та ляля розумна.

Нагадай однокласнику Дімці, як він любив читати. У час, коли дерева росли великими, а комп’ютер мався один на всю школу.

Будь красномовним, увійди в раж.

Байдуже, нехай, це почнеться так.

А потім, ти здивуєшся, коли планокура зненацька вштирить від Ульяненка, а ляля на літературного трендсеттера обернеться.

Можливо, це утопія. Або моя хвора фантазія коні мочить.

Але уяви, яким стане світ, якщо кожен із нас, тих, хто пише чи любить читання, передасть цю любов бодай десятьом персонажам.

Я радію, що нас – багато, що виставки, флешмоби й зустрічі з авторами взагалі відбуваються, що в черзі на Книжковий Арсенал треба чекати годину… але чого важимо ми, разом узяті, порівняно з усім населенням України?

Ти часто бачив рекламу нових романів по телевізору (а не у Фейсбуці для зацікавлених), або серйозні державні ініціативи? Чи часто наші книжки виходять тиражем, як у США чи Британії, чи багато в тебе знайомих (не з мистецького середовища), з якими обговорюєш літературу?

Ти знаєш відповідь.

Але рожеві окуляри міцно на носі всілися.

Якщо ми вийдемо з кола однодумців, де так тепло й затишно, де ми перемиваємо кісточки Сартру й дивимось артхауз, якщо ми вийдемо з цієї крихітної хрущовки, де нас набилося так багато, у реальність, і зробимо бодай маленьке зусилля… Не тут, серед митців, а там, на вулиці, поміж інших людей, які чхати на творчість хотіли…

Не доведеться носитись із книгами, як у Середньовіччі, бо Темні Віки нарешті зійдуть нанівець. А читання стане звичним для всіх.

І можливо, за пару десятків років ти стрінеш на розі гопника, останнього з могікан, і він запитає: сишиш, єсть новий роман Андруховіча? А єсі найду?

Ти посміхнешся і відкриєш сумку.

“Є, але тільки китайською. Видавництва не встигають друкувати примірники, тож мусив аж із Гонконгу виписати. Останній забрав.”

“Ну ок, пассан, давай. Нашо Гуглпєрєводчік люді придумали. Почітаю”.

АВТОР: Катерина Коркішко

Світлини надані автором публікації, останнє фото з Інтернету