«Мене звати Люсі Бартон»: усі ми любимо недосконало

«Мене звати Люсі Бартон»: усі ми любимо недосконало

Книга із серії «мрія психоаналітика». Лаконічна і стримана, вона залишає достатньо простору для припущень.

Альфред Адлер писав, що дитинство через свою тотальну залежність від волі інших – це беззаперечно травматичний досвід.

Думаю, цю травму можна компенсувати піклуванням, підтримкою, мудрим наставництвом, любов`ю, якщо хочете. Уявляю батьків таким собі «скафандром», що дозволяє досліджувати навколишнє середовище, але захищає від незгод. Хоча для частини людства дитинство – це досвід самотнього виживання у досить ворожому середовищі.

Можна перемогти ті перші обставини пізнання світу чи вони – вирок на все життя? – одне з вічних питань без відповіді, чи радше з десятками відповідей.

Одна з них – у книзі Елізабет Страут «Мене звати Люсі Бартон». Це друга книга авторки, що вийшла у видавництві KM-books. Ім`я головної героїні, винесене у заголовок повісті, вказує нам, що Люсі знову переживає момент, коли дитина впізнає себе в дзеркалі – ось я! і ось мої межі! я цілісний окремий організм! І зрештою: я – особистість!

Люсі не намагається вдавати, що її минуле безболісно забулося, але вона переплавляє цей досвід у горнилі письменництва і завдяки цьому може сказати своїй матері про любов.

У відгуках та інтерв’ю з авторкою часто зустрічається вислів «сильний голос Люсі» – хіба це не доказ, що  вона таки врятувалася?

«А тепер послухайте. Люди критикуватимуть вас за те, що випоєднали в книзі бідність і жорстоке поводження. (…) люди говоритимуть, що буває бідність і без жорстокості, й ви ніколи не зможете це заперечити. Не зможете захистити свою роботу. Ця історія про любов – ви і самі це знаєте. Ця історія про чоловіка, якого усе життя мучило те, що він зробив на війні. Це історія про дружину, яка з ним залишилась, бо так робили жінки того покоління, і ця жінка приїздить до своєї дочки в лікарню й настирливо та безконтрольно  розповідає, як у всіх навколо невдало склався шлюб, але вона не знає,навіть не розуміє, про що говорить. Ця історія про жінку, яка любить свою доньку. Любить недосконало. Бо усі ми любимо недосконало. Але, якщо, пишучи цю книгу, ви почнете когось захищати, то знайте – це неправильно!»

 

Автор: Катерина Коркішко

Фото з Інтернету (остання світлина зроблена автором)