Важливе
Арт-хаусний поцілунок хрущовської відлиги

Арт-хаусний поцілунок хрущовської відлиги

Я не буду надто далека від істини, якщо скажу, що фільм «Любити» – це арт-хаус.  Він довго чекав свого часу. Припадав пилом на поличках КГБ, взагалі зникав із світу цього, але все одно впевнено прямував у майбутнє. Режисер Михайло Калік відзняв цю стрічку далекого 1968 року. Тоді її заборонили, нещадно порізали. І лише у 1992 фільм «Любити» прийшов до глядача. Із авторськими виправленнями, доповненнями, сміливим намаганням відновити вихоплене системою мистецьке слово.

У  цій стріці немає чіткого сюжету. Це своєрідний мікс. Документально-художня спроба дослідити любов.   У фільмі присутня нарізка інтерв’ю із пересічними людьми – homo sovieticus, яким задали дуже трепетне і незручне запитання – «Що таке любов?». На цю тему тоді було не заведено говорити відверто. А якщо і казали, то переважно у громадянському контексті: «Сам погибай, а товарища выручай»  – і т.д і т.п.  Відтак тодішнім людям нелегко  вголос роздумувати про вічне почуття.   Та ще й на мікрофон, та ще й на камеру! Ось і одна громадянка каже: «Про любов не говорять на мікрофон. Вона є чимось незрівнянно вищим». Саме тому  хтось відверто сміється у кадрі, хтось ховає очі, і відповідає аж надто серйозно, а хтось сумовито і театрально зітхає, промовляючи вічне і сакраментальне: «Молодь нині – не та, аморальність процвітає!».

Коли переглядаєш ці спонтанні і милі інтерв.ю, мимоволі, зосереджуєш погляд на зовнішньому вигляді людей. Не даремно ж кажуть, що кожна епоха має своє обличчя. У жінок зовсім інші зачіски,ніж у нас сьогоднішніх. У чоловіків якийсь не такий тембр голосу, серед них майже немає модних нині бороданів. Все-таки цікаво поглянути якими були люди у далеких 60-х – коли радянський світ ледве-ледве оговтувався після років сталінських репресій  і Другої світової.  Тоді мешканці бетонної пастки, яка називалася СРСР, вдихнули  морозяного, а проте свіжого повітря епохи «хрущовської відлиги». Однак у тих людей минулого (нехай і недалекого) є все-таки дещо спільне із нами – жителями ХХІ століття. У молоді так само грають смішливі бісики у кутиках очей,  і хтось поспішає на вечірку, чи в університет, чи на першу у житті роботу, а хтось заколисує  своїх неспокійних дітей – колисковими, які від початку звучали під цими зорями.  І у голову приходять рядки із Еклезіасту:

«Усьому свій час, і час усякій речі під небом; час народжуватися, і час помирати; час насаджувати, і час виривати посаджене; час убивати, і час лікувати; час руйнувати, і час будувати; час плакати, і час сміятися; час ремствувати, і час танцювати; час розкидати каміння, і час кидати; час обіймати, і час ухилятися від обіймів;  час шукати, і час втрачати; час зберігати, і час кидати; час роздирати, і час зшивати; час мовчати, і час говорити; час любити, і час ненавидіти; час війні, і час миру».

Композиційно фільм складається   із 4-ьох новел із різними сюжетами та героями. Це художні полотна. Вони показують любов не ідилічну, вимріяну, а таку як вона є  – сором’язливу, часто викривлену, високу, змарновану, безмовну, невзаємну, розтрачену, вбиту, понівечену, віднайдену. Ще один аспект. У фільмі присутня любов не лише між чоловіком і жінкою (хоча це безумовно важливо і доречно), але й Людини до Людини. Коли любиш просто перебуваючи поруч. Коли слухаєш, і чуєш.

У цих чотирьох новелах 4 різні світи.

Світ інтелігентський  із танцями, патефоном, і аристократичними заграваннями. А ще із меланхолійним поглядом на життя. Світ звичайної трамвайної кондукторки, яка зробила аборт, і яку покинув коханий колись чоловік. А тепер – «лєший», як вона його називає.  Світ людей із різних міст, які у мегаполісі не можуть знайти прихистку, аби хоча б мить побути разом. Тут і урбаністика, яка поглинає і знеособлює, і водночас не рідкісна сьогодні чоловіча безхребетність, яка виявляючись у союзі двох, особливо  огидна і відштовхуюча.  Четверта новела – то світ селян – вільних і споріднених із загадковим, а водночас вічним простором природи.

Кожна новела починається із короткого рядка «Пісні пісень» Старого Заповіту.  Після художнього фрагменту і інтерв’ю з перехожими, у кадрі з’являється священик Олександр Мень (переконаний екуменіст, який випередив свій час на десятиріччя, якщо й не на цілі століття, і був вбитий за невідомих обставин у 1990 році). Мень  лаконічно і змістовно відповідає на складні запитання про любов:

«Люди взагалі-то самотні, навіть у суспільстві можуть бути. І людям потрібна мова, щоб зрозуміти одне одного, і, до речі, мова іноді заважає цьому. А от люди, які полюбили одне одного, чоловік і жінка, вони часто зовсім не потребують мови. Значить ми у цьому процесі вступаємо в те, що нам Царство Боже обіцяє – повне  духовне єднання всіх людей, повна перемога всіх трагедій, катастроф, і відкритий процес розвитку у безкінечність світлу. І у момент закоханості, людина переживає відчуття вічності, переживає Бога».  (із репліки отця Олександра Меня  у фільмі «Любити»)

Фільм «Любити» – це щось зовсім інше. Відмінне від того, що ми звикли бачити на екранах своїх гаджетів, мініатюрних і таких рідних  ноутбуків. Можливо фільм занадто чорно-білий.  Манеру режисера Каліка тут порівнюють з філігранною рукою італійського кіномитця Антоніоні. Але не кожен сприйме це так. Для когось стрічка «Любити» – надто несучасна, зіткана з окремих фрагментів, які не так легко сприймати цілісно. І часом здається, що люди у ній не такі як зараз. Геть не такі. Безпорадні, тихі, десь шаблонні (не всі, проте більшість).  Але   у них є головне – душа. Яка шукає любові. Можливості тут, на землі, відчути присутність Бога у своєму серці. Серці зболеному, втомленому вічними гризотами буденності, але все ж таки живому.  І тоді вже мідь бриняча і кимвал звучний – це не про них. Адже герої стрічки міліметровими кроками, але все ж таки наближаються до ідеалу, який втілений у  посланні апостола Павла до коринтян:

«Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить! Ніколи любов не перестає!»

Фото з Інтернету

Автор тексту: Оксана Бабенко