«Театральний діагноз» і атмосфера свята у виставі «Екзорцизм»

Величний дух Міжнародного дня театру хлібосільно зустрічав гостей на підмостках Львівського драматичного театру ім. Лесі Українки 27 березня із виставою Павла Ар’є. Без пафосу і помпезності, без вечірніх суконь із витонченого китайського шовку, без млосних поглядів, прихованих під ажурними вуалями. Щиросердно і задушевно. По-сімейному.

ДУХ СВЯТА

Не вдаватимуся до заяложеної приказки про вішак, але вечір усе ж почався саме з гардеробу. Тепла усмішка його працівника, у кутиках мудрих очей якого залягли  глибокі зморшки, зогріла відвідувачів театру за температури, що, вочевидь, не дотягує навіть до 15 градусів тепла за Цельсієм.

Причепурені консьєржки, ошатні освітлювачі, нарум’янені гримери – дух свята відчувається у їхній гордовитій поставі і неквапливій ході, що більше нагадує легкі порухи шкільного вальсу.

Потихеньку збираються глядачі, що, здавалося, знають один одного десятиріччями. Звідусіль лунають сердечні привітання, температура у холі невблаганно зростає від гарячих обіймів.

НЕШАБЛОННА ВИСТАВА

Нарешті запускають у залу. Освіжаюча напівтемрява так і манить до себе. Прожектори увімкнені на мінімум. Глядачі, наче ті золотаві квочки, порозсідалися лавками прямо на сцені перед акторами. На колінах тримаючи букети – від розкішних голландських троянд усіх барв веселки до скромних ніжно-синіх пролісків, вони замирають в очікуванні захопливого театрального дійства. Десь-інколи затишна тиша переривається приглушеними поголосами. Зненацька залу поглинає абсолютна темрява. На тлі починає відбивати свої кардіограматичні ритми бадьора й безтурботна мелодія. Прожектори нарешті освітлюють сцену, де непомітно для допитливого глядацького ока опиняється ведучий. З його вуст лунає кредо, чи то пак – попередження, щодо перфомансу, задля якого всі й зібралися – «Можливо, десь театр – це свято. У нас театр – це діагноз». Стає очевидним, що марно чекати на виставу шаблонного формату.

ПРИЯТЕЛЬСЬКА БЕСІДА

Сцена почергово заманює до себе різновікову, але співмірно обдаровану плеяду акторів театру. Здається, буцімто їх відверті почергові монологи, де вони згадують злети і падіння, курйози і трагікомедії з непідробного життя театру, ллються з уст одномоментно, без тижнів виснажливих репетицій і заздалегідь прописаного сценарію. Приятельська бесіда, вільний лет думок, але аж ніяк не завчені, чужі виконавцям ролі. Актори квапляться, затинаються, їх високо літературна мова всипана паразитичними словами. Скажіть, коли ще зі сцени поважного театру із майже столітньою історією почуєш «блін, капєц і карочє»? Як не дивно, це геть пориває кордони між глядачем і акторами, ще трохи – і вони разом після вистави у гримерці перехилять чарочку за процвітання театру.

РЕТРОСПЕКТИВА

Далі за сценарієм – ретроспектива, що має вкраплення нафталінового запаху впереміш із ароматами червоних троянд, букети з яких глядачі десятками підносили примам театру у найкращі його роки. Гастролі й аншлаги змінилися зітханнями за минувшиною та палкою вірою у променисте і безхмарне майбуття.

Сценою оволоділа Жанна Тугай – народна артистка України. Згадуються ролі, амплуа, яких були десятки, ба, більше – навіть сотні. Відверто, без краплини таємничості постає вона перед нами, захопивши серця глядачів у полон приголомшливого таланту. Монолог-сповідь не знає примітивних обмежень у часі, тож Тугай жартівливо підмічає: ««И почему я так долго рассказываю? Меня же сейчас убьют!»

ОПЕРАЦІЯ «ЕКЗОРЦИЗМ»

Дія розвивається стрімко. На підмостках знову всі актори. Настав час ексцентричній натурі драматурга Павла Ар’є – автора сьогоднішньої п’єси – проявити себе. Артисти повсідалися за одним столом, на якому лишень червона, випробувана роками скатертина і макет черепу. Вочевидь, зібралися вони не для святкової трапези –викликати дух театру. Глава екзорцистичного ритуалу наказує всім одягнуті безглузді головні убори – від ковпака відьми до шолому солдата Римської імперії. Гамірливі голоси змішуються з метушливим відлунням бубну. На сцені – справжнє божевілля. Й от він, мудрий і потаємний дух театру, зрештою видає себе. Клятвено обіцяє нового художнього керівника та скриню з коштовностями, на що актори реагують блаженними вигуками «нам підвищать зарплатню!» і відпускають тіла в несамовитий танок.

БОМОНД НА ПІДМОСТКАХ

Безпосередність, відкритість, чистосердечність. Чіпляє, викликає найщирішу, майже дитячу довіру.

Сьогодні актори не просто артисти, бомонд на підмостках. Вони грають нові, не знані досі ролі, власноруч прибираючи декорації, керуючи прожекторами та музикою. І навпаки. Кожен член трупи, чи це технік, чи прибиральник, відчуває себе елітою. Рівноцінно з артистами на сцені – костюмер, що щиро зізнається ««Я пішла з цього театру, але хочу повернутися і… стати його акторкою!».

«Я ДУЖЕ ДЯКУЮ ТОБІ, ПАШКО, ЗА ТЕ, ЩО ГРАЮ У ЦІЙ ВИСТАВІ».

Як один, члени трупи всім серцем, усією теплотою душі люблять кожен закуточок їхнього спільного дому, кожну відвалену дощечку дерев’яної, устеленої ще за «совків» підлоги, кожне затерте до дір сідельце в залі. Мовчати про це вони не в силах, тому щиріших зізнань у коханні, ніж вимовлені зі сцени сьогодні, годі й шукати. І всі, як один, уже ледь стримуючи солоні сльози, ледь не благоговіють перед режисером, що дозволив зі сцени донести живе слово, дати волю емоціям. Він – пліч-о-пліч із ними, зовсім зашарівся від красномовних фраз на кшталт «Я дуже дякую тобі, Пашко, за те, що граю у цій виставі».

ЗНОВУ ПРИЙДЕ ВЕСНА

На мажорно-мінорній ноті перфоманс закінчується. Не традиційним пафосним поклоном, а щиросердними обіймами і спільною фотографією, яка своєю принадною атмосферністю зігріватиме кілька акторських поколінь наперед. Зал стоїть. Мабуть, зо три хвилини поспіль. Долоні, червоніючи, терпнуть від несамовитих оплесків. Сльози і сміх, гірко і радісно.

Від помпезного букету помаранчевих троянд, зрізаних, вочевидь лиш цього березневого світанку, відпадає кілька ніжних пелюстків. Відбуяв, відцвів, відіграв своє театр у його колишньому розумінні. Відтепер він розпочинає нову еру. То хай же знову прийде весна, хай же знову заквітнуть таланти!

Автор: Карина Сайфудінова

Фото з Інтернету