Репортаж із глобального села

У мене сьогодні непростий день. Треба почистити пошту, заплатити за нет, злітати до Сіднею та Риму. Хоча це недалеко, але, знаєте, трішки втомлює деколи та їзда на реактивних ракетах. У ній завше душа наче кудись втікає та й не можна розгледіти пейзажів за вікном. Усе розмивається, стирається, летить і ти не встигаєш прочитати написи на вітринах. Колись були потяги. Це було дуже романтично і затишно – сидіти у одному купе із представниками  різних націй, кожен з них ділився своїми чудернацькими звичаями, а у решти перехоплювало подих, вони із захопленнями слухали, дивувалися стилю одягу іншої країни. Я читала про це книги. Можливо, у них забагато ідилії і такого взагалі не було.

Тепер усі рівні. Тобто, ідентичні, пласкі. У нас одна культура – велика,  доступна кожному. Піджаки «casual» та темно-сірі краватки, лаковані черевики, коктейльні плаття… Кожен намагається виділитися, придумати свій стиль. Однак чомусь не виходить, на вулицях Парижу чи Делі я бачу людей тільки у офіційних костюмах. Вони багаті, щасливі, успішні, прогресивні. Усі з гаджетами, з яких вони дізнаються про те, як тітка Люсі свариться із своїм чоловіком у Люксембурзі, тим паче – вони переглядають їхню сварку у режимі онлайн. У нашому світі вже давно стерлася межа між особистим і публічним. Супутники, крихітні камери – вони нас оточують усюди. Однак всі вже звикли.

Я народилася у цьому глобальному селі – про мене одразу знала вся планета, і одразу всій планеті на мене було начхати.

Нашим людям ввижається, що вони навчилися керувати часом. Тепер дістатися до будь-якої точки планети можна за лічені хвилини. Знайти потрібну тобі особу, установу, кав’ярню, спортивну залу – за кілька секунд. За добу я встигаю прочитати 100 книг та написати 2 тисячі есеїв. У моїй голові скільки  інформації, що деколи приходиться робити ревізію. Я виливаю деякі файли на спеціальний, власний портал у інтернеті. Знаєте, половина мого мозку вже перетекла у нет. Однак я точно знаю, звідти інформація не пропаде. Один недолік – її всі бачать. Там є факти із мого важкого дитинства, про оскаженілого батька, про першу, ніжну любов, про прогулянки із друзями по нічних мегаполісах… Нема сили то все тримати у малій голові, тим паче, коли роботи стає все більше і пам’яті не вистачає. Тому всілякі приємні-неприємні життєві деталі  є інколи кидаю в обійми всесвітній павутині.

Моя рідна мова, звісно, англійська. Як і у всіх мешканців Землі. Існує легенда, що колись люди із різних кутків планети спілкувалися різними мовами. Це, певне, було страшенно незручно. Як тоді вести світовий бізнес, торгівлю та інші речі? Але я знаю одну мову. Дивну. Вона бринить у мені. Лікарі кажуть, що це галюцинації від перевтоми та важкої роботи.

Однак я деколи навіть нею пишу. Після кількох келихів вина у мене з’ являються навики її граматики та стилістики. А ще – я нею розмовляю з Богом. Одного разу я не витримала, і пішла за порадою до старого дядька Дугласа, дивного чоловіка, який має пристрасть до всіляких древніх історій   та знахідок. Він сказав, що то українська. Нею розмовляли там, де тепер Львів. Але це мені ні про що не говорило.

Єдине, що збереглося із тих далеких днів минулого, це назви міст. А от країни – чомусь забулися. Стерлися кордони, змішалися раси, увесь національний одяг скинули докупи до одного секенд-хенду і випрали у одній величезній пральній машині. Із того всього вийшла єдина культура, планетна.

Однак світ не змогли зробити повністю однорідним. Існують часові пояси. І все таки, коли у Вашингтоні світанок, то у Магадані вже ніч. Час не обдуриш, і він, цей пустун, все одно чинить по-своєму. Тому ми не лягаємо усім світом спати у конкретній годині. Хоч щось нас вирізняє. А ще, Природа. От що зберегло свою самобутність. Клімат надзвичайно різний по цілій планеті Земля. І, ви знаєте, деколи мені здається, що люди із гірських місцевостей мають зовсім інакший характер від людей, що народилися у степу. Можливо, мені просто здалося. Але в яку би я частину світу не прилітала, усюди, все таки, інакше пахне. Атмосфера. От, що я відчуваю. Зовнішньо все таке схоже – будинки, машини, вирази облич мешканців… Однак мені видається, кожен з них має у душі щось особливе, таке, що ніколи не залиє у ютуб.

До прикладу, я ніколи не поділюся у своєму інтернет-порталі інформацією про те, що знаю іншу мову. Воно мені видається таким особистим, найбільш особистим із усього, що у мене є. Зупевне, це якийсь корінь забутої нації, що колись жила у моїй предків. «Українська» – зовсім не розумію етимології цього слова, однак відчуваю до нього щось дуже інтимне та душевне. І цим хеш-тегом я не поділюся ні з ким.

Автор: Катерина Воронова

 Фото: з Інтернету