ПЕРЕДЧУТТЯ ГРОЗИ

Поїзд мчав у звичному ритмі, трішки відстаючи від графіка, сумлінно зупинявся на визначених станціях, кашляв димом та кректав від болю у міжвагоннях. Ще мить тому я спостерігала за одруженням Терези і Томаша – героями стрічки “Нестерпна легкість буття” – а тепер не можу відвести погляду від густої синяви за вікном. Наближається гроза: її запах просочується крізь шпарини у віконній рамі. І все, все довкола з моторошним передчуттям чекає на неї! Крони дерев здаються неймовірно зеленими на фоні темно-синього неба. Контури листя, дахів, навіть крихітних антен стали виразними, наче хтось узяв олівця й надав існування кожній деталі. Усе раптом набуло сенсу. Небосхилом котився відгомін грому, і цей звук був настільки врочистим, що серце мимоволі прискорило темп…Раптом із нутра ошалілого неба виринула веселка. Я згадала про крихітну річку, яку хвилину тому бачила за вікном: її берег був настільки занехаяний людьми, що річка здавалася радше великою калюжею. А тепер вона відбилась у небі сімома ніжно-прозорими барвами, співаючи птахам, рясному листю і сліпим подорожнім: “Я жива, бачите? Я жива!” Напевно, саме тепер я бачу апогей весняної краси. Світ обважнів від кольору, і здається, що він от-от лусне, перефарбувавши себе по-новому…

Ніщо не псувало цієї краси: ні потворні графіті на бетонних стінах, ні занедбані подвір’я, ні звалища.

Хай прийде гроза! Грізна, нестримна, холодна злива, що змиє з душ страх, неміч і гріх.

А вранці знову зійде сонце…

Автор: Тетяна Мацкевіч

Фото: з Інтернету