Світ Тараса Прохаська на хвилях “FM-Галичини”

Світ, який складається з коротких та влучних оповідок, кожна з яких проникає нам в кров, зігріваючи, немов гаряча кава з морозу. Світ, який ми бачимо чужими очима, який, за збігом невідомих обставин, стає нам близьким. Так вигадливо сказано про просте, про буденне у книжці Тараса Прохаська “FM-Галичина”. Так ненав’язливо викладаються думки, ніби ви спілкуєтесь у дружному колі з близькою людиною і вона вам повідає, а ви тільки слухаєте, слухаєте, як автобіографічно гортаються кадри її спогадів, інтерпретованих нею істин.

Дійсно, всі ці коротенькі історії, зібрані на сторінках книжки, були колись наговорені по радіо. Я тішуся, уявляючи, як то воно було слухачам кожного дня чекати нової оповідки автора Прохаська. Це було неначе датоване перешіптування днів, споминів, що гойдалися на радіохвилях. А потому вилилися вони і в літери, запахли чорнилом,  застигли на папері. Все що й треба тільки – вміти розшифровувати, знати, що яка літера несе в собі – тоді ви й дізнаєтеся, що “сни завжди відбуваються на основі дуже рідного, корінного, зафіксованого у первісному дитинстві разом з мовою краєвиду”; дізнаєтеся, що “сніг особливо сприяє мандрівкам, бо змінює простір – робить його порцеляновішим – поділенім, порційнім, відгородженім у різних своїх фрагментах”. Книжці вже років із десять. Та не буває віку у книжок, які несуть в собі думки архетипні, які відображають цінності поколінь, природні цінності, яких наче й зовсім не торкається метушня великих мегаполісів теперішнього сторіччя:

“Це власне те, що називається екологією – знанням про життя в однім спільнім домі. Мурашки прокладали свої шляхи через цукор, і їх ніхто не топив, миші гризли горіхи, оси відбудовували гнізда на стрісі, яструби могли собі вибирати курчат, їжакам і вужам ставили молоко у тарілочці. Птахам залишали частину чорної горобини. Ліликів ніхто не зганяв з піддашшя. Зайці прибігали по кору і рештки капусти. Для сарн і оленів завжди знаходилося серед зими сіно і сіль. Кротячі норі не заливати окропом. Ми всі жили разом, всім усього вистачало, і всі були щасливими. Ми могли покладатися один на одного”.   

Тарас Прохасько ­– письменник-ботанік. Він майстер опису всіх тихих невловимих для простої людини барв листя на деревах восени, змін пір року та опису рослин, які для нас завжди були безіменними та непомітними у їх тонкогранних відтінках. Природа у нього – живе, пульсує та дихає, немов вона знову персоніфікована, як у часи поклоніння давньогрецькій богині Деметрі. В усій творчості письменника – природа не просто декорація, а повноцінній персонаж. Читаючи цього автора ми раптово ловимо себе на думці, що ми взагалі забули, що значить шукати гармонії зі світом: брати скільки тобі треба та віддавати скільки можеш. Ми взагалі забули, що таке тихе та мудре читання у затишний вечір, коли думки та проблеми заполонили і так хочеться знайти недовгого прихистку, чи то у “Порт-Франківську”, чи на хвилях “FM-Галичини”.

Автор: Наталія Пищик

Фото: з Інтернету