Я відкриюся наприкінці

«Лише в людях людина може знайти сховище. І той, хто хоче здаватися собі самотнім або анархістом, насправді – людина, яка палає бажанням, щоби її побачили інші» Альбер Кам

Повість «Сторонній» Альбера Камю вийшла у світ у 1942 році. Твір пронизаний ідеєю абсурдної  дійсності, відносності усього, що оточує людину.  Письменник-екзистенціаліст у цьому творі виклав свою позицію щодо сенсу буття. Він ностальгічно пише про те, що немає такого закону, який би пояснив людську дійсність, людське мислення. Якби винайшли такий закон, ми стали би щасливішими. Однак у житті все мінливе, швидко втрачає виправдану міру, а, отже, призводить і до абсурду.

Єдине, що є відносно сталим – це сама людина. І сподіватися варто лише на самого себе.

Головний герой «Стороннього» – Мерсо, молодий чоловік, який сумлінно ходить на роботу, відпочиває вдома, їсть, купається у морі. Та найбільше він займається спостереженням за іншими людьми. Розповідь іде від першої особи, що створює  ефект присутності. Речення роману прості, плавно переходять із однієї думки до іншої.

Мерсо сприймає навколишній світ немовби через скло. Жан-Поль Сартр, сучасник Камю,  помітив багато зорових асоціацій у творі: «Прозвичайнісінькескло, яке пропускає картинку,   але не зміст рухів;  скло, створене  бути прозорим для речей, але не для значень». Сартр доводить,  що скляною перегородкою Камю обираєсвідомістьоповідача: дійсно, читачбачитьтільките, що спостерігає Мерсо.

Мерсо виглядає людиною, яку примусово закинули у світ. Вона не знає, яка користь із цього життя їй та іншим людям, не думає про кар’єрний ріст, кохання, дружбу. Мерсо не має бажання з’ясовувати значення цих понять. Будь-яку подію він сприймає досить байдуже: «Мав би змогу жити в Парижі, а частину року роз’їжджати. – Ви молодий, і, мені здається, таке життя вам би подобалося. Я відповів: – Атож, але мені, власне, все одно. Тоді він спитав, невже мені не цікаво змінити спосіб життя. Я відповів, що життя все одно не зміниш. Хоч як живи, а все однаково, зрештою і в Алжірі не зле».

Навіть смерть матері він сприйняв досить сухо. Однак у героя було філософське ставлення до смерті. Він розумів, що рано чи пізно вона поглине усіх: чи то у старості, чи то при страті. Але вона однакова, а після неї буде безодня. «Що мені смерть ближніх, материнська любов, що мені Бог, той чи інший спосіб життя, який вибирають для себе люди, долі, обрані ними, якщо одна-єдина доля мала обрати мене самого, а разом зі мною і мільярди інших обранців, усіх тих, хто, як і він, називають себе моїми братами. Зрозуміло йому, зрозуміло нарешті? Всі довкола – обранці. Всі, всі – обранці, інакших не буває. Рано чи пізно їх теж засудять. І його так само. То чи не однаково, якщо обвинуваченого за вбивство стратять за те, що він не плакав на похороні матері?»

У повісті засуджується стереотипний погляд суспільства на прояви дійсності. Загальноприйняті норми часто схожі на формальну абсурдність. На суді Мерсо звинувачували у тому, що він не плакав на похороні матері, дивився опісля її смерті комедії, купався у морі… Це вважалося соромним. Однак Мерсо мав свою істину, негативну чи позитивну, однак власну. Лізти у душу підсудному було ба більшим злочином, аніж не плакати над тілом померлої матері. У залі присяжних Мерсо почував себе зайвим, усі наче говорили про нього, однак на його присутність не зважали. Він був і тут у ролі спостерігача. Виходило якось так, що мою справу розглядалося без мене. Все відбувалося без моєї участі. Вирішували мою долю, а моєї думки ніхто не питав

На запитання, чому ви вбили араба, Мерсо відповів, що то все сонце. Я швидко сказав, плутаючись у словах і відчуваючи, який я смішний, що все сталося через сонце.

Він керувався несвідомим, коли спека пронизувала його мозок, і йому здалося, що арабів ніж вже ось-ось буде біля його горла, він вистрілив, а потім ще й стріляв у нерухоме мертве тіло. Це суцільний абсурд. Але він переповнює мозок Мерсо протягом цілого роману. Герой сприймає свої вчинки сухо, без емоцій.

Однак не кається. Його спокійний тон, байдужість – ось це найбільше нервує прокурора. Мерсо не молить про помилування, він вважає судовий процес театралізованою комедією. Усі ці поважні чоловіки грають різні ролі, сприймають підсудного як цікавий об’єкт для обговорення, а не як людину. Так само багато простих людей зібралося, щоб поглянути на злочинця, це для них є розвагою.

Альбер Камю у романі «Сторонній» робить парадоксальну паралель – порівнює свого героя із Христом: «Менівжетраплялосявисловлюватищеоднупарадоксальнуріч, асаме: янамагавсявідобразитиуподобімогогерояєдиногоХриста, якогомизаслуговуємо. Маюнадію, ціпояснення допоможутьчитачевізрозуміти, щоясказавцебезнайменшогонамірубогохульства, алишезглузливимспівчуттям, якекоженмитецьмаєправовідчуватиповідношеннюдосвоїх  персонажів».Уява Камю розвиває дивні алегорії, на цьому прикладі він хотів показати абсурдність звинувачень прокурора: «На його думку, чоловік, який морально вбив свою матір, сам відлучив себе від людської спільноти, як і той, хто підняв злочинну руку на батька, що породив його».

Так само, як натовп помилував страшного вбивцю Вараву, однак засудив до страти Ісуса Христа.

Однак Мерсо не заслуговує на виправдання. Він протягом свого життя не володів жодними людськими почуттями. Жив неначе машина, що фіксує дійсність. Однак це була маска, про яку навіть не здогадувався  сам герой. Він намагався якнайдалі відійти від соціуму, залишитись самотнім, але цим же хотів заявити про себе людству. Ця істина йому відкрилася  напередодні страти, після розмови із священиком. Напад нестримної  люті неначе очистив його від запліснявілої байдужості: «Я вперше відкрив свою душу тихій байдужості світу. Я збагнув, який він подібний до мене, ніби мій брат, і тому я відчуваю – я був щасливий, я щасливий і зараз. Для повного завершення моєї долі, для того, щоб я відчув себе не таким самотнім, мені залишається побажати лише одного: хай у день моєї страти збереться багато глядачів – і хай вони зустрінуть мене криками ненависті». Цей епізод демонструє підтвердження тези екзистенціалістів про те, що тільки смерть надає смисл людському життю. Вона є підсумком нашого життя. Туман абсурду розсіюється тільки наприкінці існування на землі.

Автор: Катерина Воронова