За лаштунками творчості

Свого часу його називали наймолодшим письменником України. В 16 років він видав свою дебютну книжку, збірку новел «Святі не вимовляють р», тепер студент-філолог ЛНУ ім. І.Франка готується до виходу нового роману. Про свою творчість та все, що за її лаштунками, розповів Роман Чихарівський.

«Я й досі не знаю чи я є письменником»

На твоїй теперішній «аві» Якуб? Якщо так – чим ти його годуєш, що він так скоро виріс? Якщо ні – як ти можеш ставити фото іншого кота на «аву», після всього, що в вас було з Якубом?!

На аві таки Якуб. Справа у тому, що я дуже вчасно вирішив відвезти його додому, у село. Тим більше, то був якраз березень, якийсь такий перехідний період для Якуба. Виріс він швидко, аякже. І живе зараз у достатку. І вже не знає тієї бідності, яку довелося було пережити зі мною у Львові.

Вперше читачі познайомилися з твоєю творчістю, коли ти ще був школярем, тепер(як каже наш викладач історії) ти носиш горде звання Студента ЛНУ імені Івана Франка – як ти почуваєш себе в новій ролі? Чи такі зміни принесли тобі натхнення, чи навпаки призвели до творчої кризи?

Наприклад, зараз я зовсім нічого не пишу. А для чого, думаю собі, я мушу писати, якщо не хочеться. ЛНУ ім. Франка розлінував мене настільки, що я вже не знаю, що маю далі робити. Студентом себе почуваю так, це приємно, безумовно. Цілий рік я витратив на те, щоб хоч трохи забути частину з того, чого мене вчили в школі. За рік я настільки поміняв вже якісь свої погляди, що просто сам собі дивуюся. Мабуть, ЛНУ тут ні до чого. Річ у тім, що я став студентом і переїхав до Львова. Оце було і, мабуть, ще є найголовнішим. Бо якраз усвідомлення такої якоїсь свободи спершу мене спантеличило, а потім вже виникло питання: «Стоп, але що я тепер маю робити? Чим маю займатися?» То якщо у школі я приблизно знав, чим хочу займатися, що у Львові вже повністю випав з колії. Маю надію, що найближчим часом повинно відбутися щось дуже важливе. Але поняття не маю, що то таке буде. І чи буде.

Задоволений навчанням?

Якщо те, чим я переймався і переймаюся у Львові, називається навчанням, то так. Але у моєму випадку краще сказати «ходіння в університет». У ЛНУ я зустрів непересічних людей, справді цікавих і дорогих для мене. Тим усім, що мені траплялося у ЛНУ, задоволений. Просто ще й досі не знаю, що таке навчання в університеті. Я часом ходжу в університет, часом роблю щось, часом не роблю. Тримаюся на плаву, так би мовити. І мені таке страшенно подобається. Ну і займаюся самоосвітою, авжеж.

Улюблене місце у Львові, де в тебе встановлений прямий зв’язок з космосом.

Поки що це, мабуть… подвір’я біля собору св. Юра. Там чудесно. Особливо увечері.

Що або хто надихає найбільше?

Ніщо не надихає. Часом щось просто збуджує (чи збурює) творчу уяву. Але ніяке то не натхнення. Про натхнення якесь я останній раз говорив у 10 чи 11 класі, не пам’ятаю. Я тепер нічого ж не творю, я тепер багато читаю, багато слухаю мудрих людей. Є багато людей, які захоплюють, є й такі, які є прикладом для мене, є такі, котрі мотивують дуже. От я би все ж більше говорив про те, що мотивує, а не надихає, бо до якогось натхнення я, мабуть, став трохи нечутливим. Ну або я занадто лінивий, тому ігнорую кожне натхнення, яке лиш трапляється.

Багато авторів пишуть лише тоді, коли їм погано, щоб «вилити душу» на папір. Наскільки твоя творчість залежить від настрою: більше «йде», коли в тебе чорна смуга, чи викладаєш на папір лише позитивні моменти життя?

Більше «йде», коли чорна смуга. Так, це якраз мій випадок. Я ж дуже добре і акуратно вмію втрачати усе підряд. А найліпше пишеться, коли після страшенного піднесення трапляється просто-на-просто якесь розчарування. Аж коли я розчаруюся у чомусь, що було для мене святим, то аж тоді зможу подивитися на речі трохи відсторонено.

Коли можна буде побачити твій новий роман? Можеш коротко охарактеризувати його, щоб зацікавити читачів?

Я вже не знаю, чи варто зацікавлювати читачів цим твором. Бо поки роман лежав без діла у видавництві, то я вже встиг розчаруватися цим твором. Тобто вийшло ще краще, ніж з попередньою книгою, бо вона вийшла,а  я аж тоді зрозумів, що це провал. А з романом інакше. Тішить ще те, що відомі люди знов відгукнулися на таку мою писанину. Кажуть, що воно добре, що воно варте уваги. Таке мене тішить поки що, бо якби не ці якісь відгуки, то я би вже давно хотів на усю цю творчість «забити». Роман має назву «Мудація». Все, більше нічого не скажу, а то ще хтось потім захоче його купити і прочитати, чого я би не радив читачам суто з поваги до їхнього часу.

Активні твої читачі “ВКонтакті” точно знають, що ти пишеш не тільки прозу, адже час від часу на твоїй сторінці можна побачити і вірші. Чи є в планах видання збірки поезії Романа Чихарівського?

Ні. У жодному разі! Тфу-тфу-тфу. Вірші я вже не пишу, я із цим зав’язав. Ті нечисленні поезії, які були написані, тепер записав у аудіо, цільова аудиторія публіка якраз того і чекала. А тепер вже навіть не знаю, що маю публікувати у соціальній мережі, бо вірші (які-не-які) йшли на ура, а до прози люди відчужено трохи ставляться.

Ким ти себе бачиш в майбутньому? Можеш описати якісь фантазії на тему своєї персони десь 35-річного віку: посада, регалії, ордени, медалі… – все, до чого прагнеш тепер?

Я хочу жити в горах або десь у прикордонній зоні, мати коня, пса і козу, жити у такому населеному пункті, аби навіть не знати, що у світі відбувається. Хочу жити, як один із героїв Богуміла Грабала. Хочу, аби мені не було діла до нікого і щоб мене ніхто не чіпав. Хочу робити щось таке, що втомлює фізично, наприклад, займатися сільським господарством чи заготовляти дрова. Хочеться робити багато фізичної роботи, аби не було часу думати про дурниці.

Література – це основна сфера діяльності чи більше хобі?

Це хобі. Це як сон. Писати я люблю приблизно так само, як і спати. А цього не достатньо для того, аби це було основною сферою діяльності.

Як ти ставишся до використання нецензурної лексики в своїй творах?

Я не зловживаю нецензурною лексикою. Якщо вона і є, то її обмаль. Якраз стільки, щоб її можна було не помітити. Я ще замалий, аби вміти написати про неприємні речі без емоцій. Далі такого не повинно бути.

У зв’язку з останніми подіями: чи вважаєш ти себе аполітичним письменником? Чи взагалі можна письменнику в сучасних умовах бути зовсім не пов’язаним з  політикою?

Можна бути зовсім не пов’язаним із політикою. Я таким і є. Але останні події – то ж ніяка не політика. Я їздив на Майдан, брав активну участь у революції, але то не називається політикою, то називається, що я не хочу жити в абсурді і щодня споглядати, як біле називають чорним. Політика мені байдужа лиш тому, що я в ній нічого не розумію. А коли намагався би щось зрозуміти, то страшенно розчарувався би. Так мені чомусь здається.

Як впізнати в собі письменника: коли ти зрозумів, що насправді вже став письменником?

Мені це хтось сказав був. Кажуть: «Ромку, а ти вже письменник, ти то знаєш?» Але я й досі не знаю, чи я є письменником. Якщо видана книга – то доказ цьому, тоді нехай. Але я взагалі вже не знаю, хто я.

Фірмові поради як досягти гармонії.

Треба зрозуміти, що все, що відбувається, є невипадковим. Тобто що нічого випадкового нема. Я би радив усім перестати перейматися майбутнім, але зараз же мене закидають помідорами, бо ніхто чомусь мене не розуміє у цьому плані. Тому наголошу лиш на тому, що нічого просто так не відбувається. Ще я вірю у те, що усе, що має статися, стається, так би мовити, само собою. Хтось каже «само собою», хтось каже, що «на усе воля Божа», хтось ще якось по-іншому це називає. Так воно і є, я у це вірю. І мені воно дуже допомагає.

Автор: Оксана Ротко