Цей непростий простий олівець

Мабуть, немає на Землі людини, котра б ніколи не тримала цього предмета в руках. Іноді ми вдумливо виводимо ним ромбики-сердечка на полях зошити з  ненависної геометрії, тим самим прикрашаючи його))), або покусуємо, обдумуючи щось і обгризаємо його).

Здогадуєшся, про що я? Звісно ж, про олівець. Здавалося б, а що в ньому такого цікавого? Зараз дізнаєшся))).

Історія олівця почалася у XIV столітті. Тоді художники малювали паличками, котрі були виготовлені із суміші свинцю і цинку, так званий “срібний олівець”. Ним користувалися такі майстри, як Дюрер, Ботічеллі. Прототипи сучасних простих (графітних) олівців з’явилися у XVI столітті завдяки англійським пастухам із місцевості Камберленд. Вони виявили у землі  темну масу, котру застосовували згодом для позначення овець. Спочатку, через зовнішню схожість зі  свинцем, з графіту намагалися робити кулі. Однак, виявивши, що він непридатний для цього, почали виготовляти з нього тонкі загострені палички і малювали ними. Вони були м’якими, забруднювали руки і були придатні для малювання.

Так званий “паризький олівець” (його ще називають “соус”) виготовляли із суміші білої глини і чорної сажі. Він дає чорний слід на папері і менше його дряпає. Ним досі користуються художники-графіки. У Франції ж у XV столітті винайшли пастель шляхом додавання до крейди пігментів і жирів. Леонардо да Вінчі відкрив сангіну – “червону крейду”. Це природній каолін, забарвлений окисами заліза.

Перший документ, у якому згадується дерев’яний олівець, датований  1683 роком. У Німеччині виробництво графітних олівців почалося в Нюрнберзі. Німці придумали змішувати графітний порошок із сіркою та клеєм, отримуючи так стержень нижчої якості, зате дешевший.

У XVIII столітті чеський фабрикант Й. Гартмут, поєднавши глину і графіт, започаткував виробництво олівців знаменитого “KOH-I-NOOR”.

Приблизно у той же час у Франції Конте самостійно винайшов олівець. Він розробив рецептуру змішувань графіту з глиною і виробництва із цих матеріалів високоякісних стержнів на замовлення французького конвенту. Це трапилось тому, що з Англії вивозити графіт заборонялося, за це карали смертю, а контрабандний був надто дорогим. Суміш Конте була стійкою, а зміна пропорцій давала можливість виробляти стержні різної твердості. Це й слугує основою сучасної класифікації олівців (Т-твердий, ТМ-середній, М-м’який – радянський спосіб, Н-твердий,  НВ-середній, В-м’який – англійський варіант). Цифри перед літерами означають ступінь м’якості чи твердості олівця.

Шестигранну форму корпусу запропонував у середині  XIX століття граф Лотарфон Фабер-Кастел (Faber-Castell) для більшої стійкості положення олівця на похилих поверхнях для письма (круглий олівчик просто скочувався звідти)))).

А ще пізніше, у 1869 році американець АлонсоТаунсенд Кросс (Cross) винайшов механічний олівець, в котрому графітний стержень розміщений у металічній трубці і при необхідності висувається замість того, щоб стругати дерев’яний корпус.

Любителі статистики підрахували, що одним звичайнісіньким дерев’яним олівчиком можна провести лінію завдовжки 56 км або ж написати більше 40 тис. слів. І Хемінгуей, до речі, писав лише дерев’яними олівцями))).

Олівці ж бувають не лише прості, а й кольорові. Проте, це вже зовсім інша історія))). Отож, хай легко і приємно пишеться і малюється)))!

З любов’ю, Оля Нестор

Фото з блогу ілюстратора Юлії Бармінової