Об’єктив – це моє улюблене око. Світ сповнений несправедливості та аморальності,невизначеності та жорстокості, але цей світ інакший, він загадковий. Навіть Бог ним не керує, навіть я – майже не керую, це справа моменту, випадковості та сили душі.
Зараз кожен другий може назвати себе фотографом, тому що в сучасному світі з’явилася купа гаджетів, програм та інших новеньких технологічних штучок, в процесі яких кожен може натиснути кнопочку і зробити світлину.
Відразу зазначу, що дані думки викладені стосовно цифрового фото, а саме в кольорі. Тому що поєднати аналогову фотографію та чорно-білу і вкластися в одну статтю в мене не виходить.
І ось..
У мене в житті вийшло так, що сам процес фотографувати викликав у мене маленьку ейфорію і я з дитинства старалася випросити камеру у батьків, щоб сфотографувати щось своє. “Щось своє” – це ті деталі із нашого життя, які в результаті відтворюють картину твоєї особистості. Тобто не лише тих людей, що тебе оточували, і ті місця, де ти побував, а спробувавши передавати стан, а не реальність, ми накопичуємо для своєї душі щось більше, ніж просто враження.
Мистецтво фотографувати – це знаходити прекрасне в найпростіших речах, це ловити людину, поки вона щира, чи взагалі не очікує, що її зараз сфотографують. Це – зловити отой певний згусток енергії, ті емоції та почуття, які в цілісності відтворюють частинку внутрішнього світу.
Сучасному суспільству дуже важко уявити себе без фотографії, тому що це згадка на все життя. Але саме мистецтво фотографувати – це те, що дійсно захоплює та вражає, це те, чого ми не помічаємо або не звертаємо належної уваги. Це ті риси та характери, які в щоденному житті втрачаються поміж нашими клопотами та справами. Люди, які це розуміють, стараються цим самим розкривати та знаходити нові грані свого внутрішнього “Я” та свій стан в ньому. І тим самим відкривати себе світу саме так.
Я ніколи не забуду нікого й нічого. Знаєте чому? Тому що, ловити моменти я навчилася ще з дитинства.
Автор: Олександра Ливень
Фото надані автором